Спори із БТІ: за ГПКУ чи КАСУ? Проблеми розмежування компетенцій між адміністративними та господарськими судами переслідують юристів та суддів, мабуть, з часів набрання чинності Кодексом адміністративного судочинства України. Згадані проблеми загострилися, коли почала працювати система адміністративних судів. Цю ситуацію не в останню чергу спричинили різні підходи до розуміння правової природи одних і тих самих відносин представниками адміністративної та господарської спеціалізацій, а також Верховного Суду України.
Складність визначення юрисдикцій пов’язана передусім із неоднозначністю положень Кодексу адміністративного судочинства, а також Господарського процесуального кодексу України щодо підвідомчості справ. Ці документи містять аж занадто оціночних понять, які не є усталеними у правозастосовній сфері, а тому по-різному сприймаються і розуміються.
Одним із таких понять є «суб’єкт владних повноважень – інший суб’єкт при здійсненні ним владних управлінських функцій на основі законодавства». Однозначної відповіді на запитання, які ж функції є владними управлінськими, КАСУ, які і інші нормативно-правові акти, не містить. І в цій ситуації норму права часто заміняє так звана судова практика, яка здебільшого є, на жаль, непослідовною і суперечливою.
Так, відповідно до положень ч. 1 ст. 2 КАСУ завданням адміністративного судочинства є захист прав та інтересів юридичних осіб у сфері-публічно-правових відносин. У силу положень п. 1 ч. 1 ст. 17 КАСУ компетенція адміністративних судів поширюється на спори юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності. Отже, у порядку адміністративного судочинства може розглядатись виключно спір, що виникає із публічно-правових відносин, до того ж відповідачем найчастіше має бути суб’єкт владних повноважень.
Враховуючи сказане, останнім часом судова практика нерідко схиляється до того, що спори з комунальними підприємствами – бюро технічної інвентаризації (далі – БТІ) щодо оскарження відмови останніх у реєстрації права власності на об’єкти нерухомого майна є публічно-правовими, а БТІ виступає в них саме як суб’єкт владних повноважень, адже виконує владні управлінські функції на основі чинного законодавства (див., наприклад, ухвали Господарського суду м. Києва від 23.10.2009 р. № 05-6-36/765 та від 15.02.2010 р. № 36/33). Спробуємо з’ясувати, наскільки правильний такий підхід.
Підстави виникнення спірних правовідносин
Аналіз правовідносин власника нерухомості із БТІ щодо реєстрації права першого виявляє їхню первинну приватноправову природу. Як свідчить особиста практика, відносини щодо реєстрації права власності за своїм характером є насамперед договірними. Так, власники сплачують рахунки за послуги або роботи з реєстрації, а також підписують із БТІ акти їх приймання-передачі. Отже, ідеться про договірні відносини – приватноправові, а не публічно-правові.
Неоднозначність у визначення правової природи відповідних відносин вносить їх нормативно-правове регулювання на рівні Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» (далі – Закон) та Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Мін’юсту від 07.02.2002 р. (далі – Положення). Саме наявність Закону та Положення є основним аргументом прибічників публічно-правового характеру аналізованих відносин, адже названі акти нібито і є законодавчим підґрунтям здійснення БТІ державної реєстрації права власності як владної управлінської функції.
Однак це питання неоднозначне. По-перше, Положення не містить жодної прямої вказівки на те, що врегульовані ним відносини є публічно-правовими. По-друге, відповідно до п. 1.1. Положення його мета – забезпечення визнання та захисту права власності на нерухоме майно в Україні – цивільного права. Це свідчить про те, що норми Положення спрямовані саме на сферу приватноправових відносин. Більше того, Положення можна порівняти, наприклад, із нормативними актами – правилами торгівлі в різних сферах та різними товарами: наявність цих актів і регламентація ними відповідних відносин аж ніяк не позбавляють такі відносини приватноправового характеру.
Сумнівним здається й однозначне віднесення відносин БТІ та власників майна щодо реєстрації права на нього до публічно-правових на підставі норм Закону. Найчастіше, щоб підтвердити обґрунтованість зазначеного віднесення, суди посилаються на норми ст. 1 та п. 5 Прикінцевих положень Закону. Зокрема, основний акцент роблять на понятті «державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» (ст. 1 Закону), яке з позиції суду однозначно вказує на публічно-правовий характер відносин щодо такої реєстрації. Але, по-перше, наведене визначення не містить жодної вказівки на публічно-правий характер відносин, пов’язаних із проведенням відповідної реєстрації. По-друге, така позиція суперечить п. 5 Прикінцевих положень Закону, у якому зазначено, що до створення єдиної системи органів реєстрації прав, а також до формування Державного реєстру прав у складі державного земельного кадастру реєстрація об’єктів нерухомості проводиться комунальними підприємствами БТІ.
Вочевидь, поняття «державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обмежень», зазначене у ст. 1, та поняття «реєстрація об’єктів нерухомості», наведене в п. 5 Прикінцевих положень Закону, не є тотожними. Визначення поняття «реєстрація об’єктів нерухомості» у Законі взагалі немає, а процедура такої реєстрації не регламентована Законом. Тому відповідні аргументи здаються відверто недостатніми, адже на цей час БТІ не здійснює державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень, а лише проводить реєстрацію об’єктів нерухомості.
Мета звернення до суду та особливості порушеного права
Іншим аргументом на користь приватноправового характеру відносин між БТІ та власником нерухомого майна є мета звернення до суду з вимогою про зобов’язання провести реєстрацію права власності. На нашу думку, ця мета вказує на приватноправовий характер відповідних відносин.
Позовні вимоги щодо зобов’язання БТІ провести реєстрацію права власності не заявляються заради самих себе, а спрямовані на захист права власності відповідного позивача, який не може реалізувати його повноцінно з огляду на непроведення БТІ зазначеної реєстрації. Відсутність реєстрації права власності зумовлює ситуацію, за якої власник не може, наприклад, розпоряджатися своїм нерухомим майном, адже при нотаріальному посвідченні угод про його відчуження обов’язково вимагається підтвердження реєстрації права власності в реєстрі, яке здійснює БТІ. Це вказує на те, що вимоги власника до БТІ стосуються не захисту його прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин, а захисту цивільного права власності на об’єкт нерухомості – права, що виникає, реалізовується і підлягає захисту у сфері приватноправових відносин. А тому розгляд таких справ має здійснюватися саме в порядку господарського судочинства.
Аналогічну позицію щодо сфер, у яких реалізується право, що підлягає захисту, до речі, займає Верховний Суд України (Судова палата в адміністративних справах) у постанові від 04.11.2008 р. у справі за позовом ВАТ «Таврія-Авто» до ТОВ «Південьгідроспецбуд».
Вимога щодо зобов’язання БТІ провести реєстрацію права власності цілковито відповідає такому способу його захисту, передбаченому ст. 16 Цивільного кодексу України, як примусове виконання обов’язку в натурі (обов’язку БТІ провести реєстрацію, який випливає насамперед із договору між власником та БТІ).
Більше того, позиція ВСУ (а точніше, його палати в адміністративних справах), яка простежується в рішеннях у окремих справах, подібна до висвітленої в цій статті: якщо метою заявлення певних вимог та звернення до суду є захист цивільного права, відповідний спір не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
Однак щоб однозначно вирішити питання про підвідомчість спорів із БТІ, потрібні відповідні зміни до КАСУ чи ГПКУ, які однозначно встановили б необхідність розгляду таких спорів саме в межах господарського процесу.
|
|
Юридичні компанії України ______________________________
______________________________
|