Всі рубрики


Справа про Голодомор як дискредитація української юридичної системи

Київський апеляційний суд 13 січня 2010 р. розглянув кримінальну справу щодо вищих керівників більшовицького тоталітарного режиму, обвинувачених у геноциді в Україні 19321933 рр. Суд постановою про закриття справи визнав Й. В. Сталіна, В. М. Молотова, Л. М. Кагановича, П. П. Постишева, С. В. Косіора, В. Я. Чубаря та М. М. Хатаєвича винними у вчиненні злочину геноциду, передбаченого Кримінальним кодексом України. Мабуть, ні в кого не викликає сумніву, що в такий спосіб держава намагалася відновити історичну справедливість та утвердити в суспільстві нетерпимість до будь-яких проявів насильства. Щоправда, незрозуміло, для чого поважному судовому органу було потрібно, вирішуючи це питання, з такою статутною прямолінійністю рубити під корінь принципи кримінального і кримінально-процесуального закону. Судіть самі. Розгляд кримінальної справи обсягом майже 330 томів тривав усього 10 хвилин. А наступного дня без всебічного та об’єктивного дослідження подій злочину, оцінки доказів в умовах гласності та змагальності сторін уже було оприлюднене судове рішення. Як бачимо, процедура судового розгляду була зовсім необтяжлива: за лише йому відомими критеріями головуючий у справі, ігноруючи загальноправові принципи кримінального права, визнав сім злочинців винними в Голодоморі 1932–1933 рр. в Україні. Не дивно, що така заздалегідь спланована орієнтація суду на обмежене провадження в кримінальній справі ні до чого путнього, крім спекуляцій на цю тему, не призвела. Слід нагадати сучасним імпровізаторам кримінального процесу, що ключовим елементом, необхідним для виявлення геноциду, за правилами українського чинного законодавства та міжнародних документів є докази того, що такі дії були протиправними і вчиненими заради знищення расових, національних або релігійних груп. Досвід міжнародної спільноти не знадобився Для правового вирішення такої ситуації доречно було б врахувати досвід міжнародних і національних судів, у тому числі й Конвенцію про геноцид, яку Генеральна Асамблея ООН прийняла 9 грудня 1948 р. в Парижі. Українські ж слідчі та судові органи стали робити протилежне. Прикладом цього є кримінальна справа Йосипа Сталіна і його прибічників, яка була першою ластівкою у вітчизняному кримінальному судочинстві. Однак її класичну схему розслідування та судового розгляду не можна назвати еталоном законності, оскільки справа розглядалась стисло і без дотримання визначеного законом процесуального порядку. Почнемо з того, що порушення кримінальної справи за фактом вчинення геноциду в Україні 1932–1933 рр. стало обов’язковим кроком української держави в рамках виконання нею своїх міжнародно-правових зобов’язань. Крім того, голова Українського інституту національної пам’яті І. Юхновський, голова Асоціації дослідників Голодомору в Україні Л. Лук’яненко, голова товариства «Меморіал» ім. В. Стуса Р. Круцик і народний депутат України Г. Омельченко звернулися до Служби безпеки України з вимогою притягнути окремих представників вищого партійного і державного керівництва СРСР до кримінальної відповідальності за застосування ними біологічної зброї масового знищення українців. Це спонукало СБУ згідно з вимогами чинного процесуального закону винести постанову про початок досудового слідства для дослідження всіх обставин геноциду. Хоча багатьох українців дивує той факт, що відповідним службам знадобилися для «прозріння» майже три роки після прийняття парламентом Закону «Про Голодомор 1932–1933 рр. в Україні». Реалізація положень кримінально-процесуального закону Вивчаючи цю справу на предмет її відповідності положенням і засадам Конституції, а також принципам, закріпленим у кримінальному праві, можна констатувати, що представники правоохоронної системи, які виступають від імені держави, на жаль, не створили належних умов для повної і безперешкодної реалізації законних прав і інтересів учасників процесу. Логічним завершенням комплексу заходів щодо визнання Голодомору 1932–1933 рр. в Україні геноцидом стало порушення кримінальної справи за ч. 1 ст. 442 Кримінального кодексу України з подальшим проведенням досудового слідства. На цьому етапі слідчі СБУ для з’ясування всіх обставин злочину, що стосувалися знищення української нації та створення для населення життєвих умов, розрахованих на його повне чи часткове вимирання, повинні були в рамках кримінально-процесуального закону зібрати, дослідити, оцінити, перевірити та узгодити між собою докази причетності конкретних осіб до геноциду. Після закінчення розслідування слідчі відповідно до вимог ст. 212 Кримінально-процесуального кодексу України зобов’язані були або скласти обвинувальний вирок, або закрити справу. Очевидно, що СБУ, дослідивши всі обставини, що підлягають доказуванню, і пересвідчившись у смерті суб’єктів злочину, мала б винести постанову про закриття справи. Тоді б слідчим не довелося через абстрактне бачення подій імпровізувати на тему, як без пред’явлення обвинувачення, що є обов’язковою процедурою на стадії досудового слідства, без участі в процесі адвокатів, потерпілих та свідків вирішити справу по суті. Або як бути зі ст. 4 ККУ, згідно з якою злочинність і караність діяння визначається законом, який діяв на час вчинення цього діяння. Отже, з цього випливає, що українська національна правова політика не дозволяє застосовувати зворотну силу закону, оскільки в ст. 58 Конституції України сказано, що «ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення». Тобто судити Й. В. Сталіна та інших фігурантів можна лише за Кримінальним кодексом УСРР 1927 р., проте в ньому не був передбачений такий злочин, як геноцид. Таке визначення з’явилося уже в Конвенції про геноцид, прийнятій ООН у 1948 р. До речі, цей правовий міжнародний документ не містить положення щодо зворотної дії в часі, а тому його не можна застосовувати для кваліфікації Голодомору 1932–1933 рр. як геноциду. А де ознаки складу злочину? Стаття 6 КПКУ визначає перелік обставин, що в обов’язковому порядку виключають можливість початку чи подальшого руху кримінального процесу. До такого узаконеного арсеналу підстав віднесене перш за все закриття кримінальної справи щодо померлих, оскільки в таких випадках провадження через відсутність суб’єкта злочину є безпредметним. Суть цієї вимоги полягає в тому, що відповідно до ч. 1 ст. 2 ККУ єдиною і достатньою підставою кримінальної відповідальності є наявність у суспільно небезпечному діянні, вчиненому особою, всіх ознак складу злочину. Він має відображати чотири групи юридичних фактів, що стосуються: а) об’єкта злочину, тобто тих цінностей, які можуть постраждати внаслідок відповідного діяння; б) об’єктивної сторони злочину, тобто таких обставин, які впливають на визнання діяння злочином певного виду; в) суб’єкта злочину, тобто особи, яка його вчинила і спроможна понести за це кримінальну відповідальність; г) суб’єктивної сторони злочину, тобто тих внутрішніх процесів у психіці особи, які певним чином пов’язані зі свідомістю та волею і виражені у вині, мотивах та меті. Таким чином, без наявності суб’єкта, який є основним елементом складу злочину, законність досудового слідства, а тим більше судового розгляду є сумнівною. Отже, значення судового процесу за фактом Голодомору в Україні на початку 30-х років ХХ століття полягала в необхідності вичерпати всі внутрішні засоби, передбачені національним законодавством, щоб дати офіційну оцінку цьому явищу у відповідних слідчих та судових процесуальних документах. Роль прокурора Доречно нагадати і про закріплене у кримінально-процесуальному законодавстві повноваження прокурора, який повинен запобігати порушенням законів при провадженні слідства та сприяти належному розслідуванню злочинів. Це означає, що прокурор, одержавши від слідчих СБУ кримінальну справу з обвинувальним висновком, порушену за фактом вчинення геноциду під час Голодомору 1932–1933 рр., перш ніж прийняти рішення про направлення справи до суду, був зобов’язаний звернути увагу на ст. 213 КПКУ, яка передбачає обов’язковість закриття справи щодо померлого. Більше того, прокурору надане право за наявності протилежних поглядів (порівняно з поглядами слідчого) до оцінки доказів скористатися тими обставинами, що виключають провадження у справі, а відтак, закрити її. Але він цього не зробив. Справу про Голодомор було передано до суду для її закриття. Прецедент Справжньою юридичною знахідкою стало винесення судом під час попереднього розгляду кримінальної справи постанови про її закриття, у якій містилися висновки про вину обвинувачених, оцінювалися докази з погляду їх достатності та достовірності, був викладений увесь масив обвинувачень, які довів суд. Це наводить на думку, що в Україні вже не діє принцип презумпції невинності. Фактично в судовій практиці виник прецедент, згідно з яким в суді не тільки з’ясували наявність підстав, достатніх для призначення справи до судового розгляду, але й вирішили питання про винність чи невинність особи, яку притягають до кримінальної відповідальності, що притаманне зовсім іншій стадії процесу. І наостанок… Заклики на зразок «Нюрнбергу-2», яких хотіли окремі політичні замовники, лунали марно, оскільки особи, причетні до Голодомору, вже померли. Судовий процес обернувся на звичайний фарс. Навіть не на показовий, бо заздалегідь був орієнтований на суто політичний, а не правовий вимір. Звичайно, варто встановлювати історичну справедливість, щоб вшанувати пам’ять мільйонів заморених голодом людей, з’ясовуючи шляхом розслідування всі обставини геноциду. Проте не з такою кількістю порушень норм міжнародного права та положень чинного українського законодавства. Не дивно, що суд своїм вироком, конструкція якого заздалегідь не передбачала засудження винуватців трагедії та захисту прав жертв, в інтересах яких і мало б здійснюватися правосуддя, так і не спромігся створити потужне та переконливе правове і фактологічне підґрунтя для міжнародного визнання «геноцидного характеру» цього жахливого злочину проти української нації.
 
 

 

 

 

 

 




 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 


Анонс номера
№1-4 | 29 квітня
Тема тижня:
Юридичний форум
Тема тижня
  • Незворотність змін. Мін’юст та міжнародні партнери – втілюємо зміни разом!
  • Проарбітражний підхід. Про підсумки застосування нового арбітражного законодавства.
  • ДП «СЕТАМ» перейшло від Мін’юсту до сфери управління АРМА.
Придбати PDF-версію
 

  

Юридичні компанії України

______________________________

   

  

 

 

______________________________