Досудове обмеження свободи людини: проблеми та шляхи їх вирішення

Центр суддівських студій, який у рамках українсько-швейцарського проекту «Підтримка пенітенціарної реформи в Україні» впроваджує компонент «Підтримка реформування системи досудового ув’язнення», провів базове дослідження з питань практики застосування запобіжних заходів у кримінальному процесі. Дослідження, яке грунтувалося на статистичній інформації, аналізі законодавства та судової практики, охоплювало два пілотні регіони: м. Київ та Київську область. Воно дозволило сформувати об’єктивний та неупереджений погляд на існуючі проблеми та виявити слабкі ланки в діяльності слідчих органів і судів, що стосується забезпечення права на свободу та особисту недоторканність.   Результати дослідження представлені в аналітичному звіті «Аналіз стану застосування запобіжних заходів та дотримання розумних строків провадження по кримінальним справам», який був презентований під час конференції «Застосування запобіжних заходів у кримінальному процесі: проблеми ефективності та економії репресії» (докладніше про цей захід читайте у «Правовому тижні» № 15 (193) від 13.04.2010 р.). Так, згідно зі звітом у 2009 р. в Україні та Київській області співвідношення кількості осіб, затриманих та взятих під варту, до кількості осіб, яким пред’явлене обвинувачення, збільшилося на 1–3% порівняно з 2008 р., а в Києві – на 3–5%. Якщо в Україні затримують до 27% осіб від загальної кількості обвинувачених у скоєнні злочину (і для 21% осіб обирають запобіжний захід у вигляді взяття під варту), то в Києві затримують до 61%, а взяття під варту застосовують до 43% (див. рис. 1). Тож наводимо результати аналізу нинішнього стану застосування кримінально-процесуального законодавства, що стосується досудового обмеження свободи особи, і рекомендації щодо вдосконалення законодавства, слідчої та судової практики, які, сподіваємося, стануть у пригоді нашим читачам. Порядок затримання особи Першочерговим засобом обмеження свободи особи, яка переслідується за підозрою у вчиненні злочину, є затримання. Порядок кримінально-процесуального затримання особи
регламентують ст. 106 та 115 Кримінально-процесуального кодексу України. Відповідно до ч. 3 ст. 106 КПКУ про кожний випадок затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, орган дізнання зобов’язаний скласти протокол із зазначенням підстав, мотивів, дня, години, року, місяця, місця затримання, пояснень затриманого, часу складання протоколу про роз’яснення підозрюваному в порядку, передбаченому ч. 2 ст. 21 КПКУ, права мати побачення із захисником з моменту затримання. Проте, як свідчить сучасна практика, нерідко в протоколах про затримання зазначають дату складання протоколу, але не вказують години, а інколи й день фактичного затримання. Крім того, чимало працівників правоохоронних органів, прокуратури та суду переконані, що термін затримання особи має відраховуватись з моменту доставлення затриманого до приміщення органу дізнання чи досудового слідства та складання протоколу про затримання. До того ж більше половини опитаних суддів підтвердили наявність у деяких протоколах про затримання недостовірної інформації щодо моменту фактичного затримання особи (див. рис. 2). Відсутність у протоколах органів дізнання та досудового слідства даних про точний час затримання особи ускладнює судовий контроль за дотриманням вимог ч. 5 ст. 106 КПКУ та ст. 29 Конституції України про 72-годинний строк затримання особи, що підозрюється у вчиненні злочину. Таким чином, для вдосконалення практики необхідно, щоб при кожному затриманні особи у протоколі фіксували точний час фактичного затримання (години, хвилини), а час затримання відраховували виключно з моменту фактичного затримання особи, а не з моменту складання протоколу. Негайність розгляду питання про взяття особи під варту Відповідно до ч. 6 ст. 106, ч. 3 ст. 165-2 КПКУ судове рішення про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту має бути проголошене протягом 72 годин з моменту затримання підозрюваного, обвинуваченого. Згідно з вимогою ч. 3 ст. 29 Конституції України уповноважені на це законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом 72 годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом 72 годин з моменту затримання їй не вручили вмотивоване рішення суду про тримання під вартою. Ця конституційна норма є нормою прямої дії. Однак зазначені вимоги щодо дотримання органами дізнання та досудового слідства строків внесення до суду подань у порядку, передбаченому ст. 165-2 КПКУ, не завжди виконуються належним чином. Непоодинокі і випадки, за яких подання щодо взяття особи під варту надходять до суду за декілька годин, а то й хвилин до закінчення 72-годинного терміну затримання. Водночас у практиці розгляду судами подань про взяття затриманої особи під варту після перебігу строку (72 годин) немає єдності: одні судді відмовляють у розгляді подання з цієї підстави, а інші приймають рішення по суті подання. На судову практику впливає роз’яснення, що його містить п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та продовження строків тримання під вартою на стадіях дізнання і досудового слідства» від 25.04.2003 р. № 4 (далі – Постанова). У цьому пункті зазначено, що надходження до суду подання про взяття затриманої особи під варту після закінчення 72-годинного строку не є підставою для відмови в його розгляді. На такі порушення судді відповідно до ст. 232 КПКУ зобов’язані реагувати, виносячи окремі ухвали чи постанови. Однак не всі суди належним чином реагують на виявлені порушення прав громадян, допущені під час досудового слідства та розгляду справ місцевими судами. Відсутність одностайності в судовій практиці з цього питання обумовлена передусім тим, що одні суди керуються ч. 3 ст. 29 Конституції України, а інші – зазначеними роз’ясненнями Пленуму ВСУ. Чинне кримінально-процесуальне законодавство не врегулювало питання про те, як має чинити суддя в разі надходження подання з пропуском встановленого строку. А на практиці така проблема виникає досить часто. Щоб уніфікувати судову практику з цього питання, бажано було б, щоб вища судова інстанція повернулася до його вивчення та надала узгоджене роз’яснення. Продовження строку затримання Відповідно до ч. 8 ст. 165-2 КПКУ, якщо для обрання запобіжного заходу необхідно додатково вивчити дані про особу затриманого чи з’ясувати інші обставини, які мають значення для прийняття рішення з цього питання, суддя має право продовжити затримання до 10, а за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого – до 15 діб, про що виноситься постанова. Ця норма закону щодо продовження строку затримання особи до 10 (15) діб без вирішення судом питання про взяття її під варту застосовується в судовій практиці досить часто. Що стосується мети та мотивів використання права на продовження затримання до 10 (15) діб, то суди приймають відповідне рішення передусім для додаткового вивчення даних про затриманого. Однак нерідко строк затримання продовжують для з’ясування обставин вчинення злочину, проведення досудовим слідством слідчих дій або отримання їх результатів, які підтверджують причетність затриманого до злочину, що є неприпустимим. На практиці постало питання про термін дії судового рішення щодо продовження затримання та механізм його скасування до закінчення строку, встановленого судом, а також про можливість його апеляційного оскарження, оскільки це питання законодавчо не врегульоване, але має важливе значення для захисту права особи на свободу та особисту недоторканність. Неоперативність органу дізнання чи досудового слідства, який збирає дані, необхідні для розгляду подань, і продовження у зв’язку з цим строку затримання особи суддею можуть призвести до обмеження прав затриманої особи на свободу та особисту недоторканність. Згідно з ч. 5 ст. 165-2 КПКУ суддя може прийняти рішення не тільки про обрання запобіжного заходу у вигляді утримання під вартою, але й про відмову в поданні. Якщо суддя приймає рішення про відмову в поданні і затримання визнається безпідставним, з’ясовується, що особа певний час (коли відповідно до ч. 8 ст. 165-2 КПКУ продовжувався строк затримання для збору органом слідства додаткових даних) була додатково позбавлена свободи внаслідок неоперативності органу слідства. Слід звернути увагу на те, що положення ч. 8 ст. 165-2 КПКУ щодо можливості продовження строку затримання прямо суперечить ст. 29 Конституції України, ч. 4 ст. 5 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, а також ч. 10 ст. 106 КПКУ. Відповідно до вимог Конституції України та Конвенції за будь-яких обставин питання про можливість продовження строку затримання особи має розглядатись лише після того, коли в межах 72 годин з моменту затримання прийняте вмотивоване рішення суду про тримання особи під вартою. Обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту Взяття під варту є найсуворішим запобіжним заходом із тих, що передбачені ст. 149 КПКУ. Тому його обирають, лише коли є підстави вважати, що інші запобіжні заходи, передбачені в зазначеній статті, можуть не забезпечити виконання підозрюваним, обвинуваченим процесуальних обов’язків, що випливають з ч. 2 ст. 148 КПКУ, і його належної поведінки. Як зазначається в ч. 1 ст. 148 КПКУ, запобіжні заходи застосовуються до підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого, щоб запобігти спробам ухилитися від дізнання, слідства чи суду, перешкодити встановленню істини у кримінальній справі або продовжити злочинну діяльність, а також для забезпечення виконання процесуальних рішень. Водночас відповідно до ч. 2 цієї ж статті такі заходи застосовуються за наявності достатніх підстав вважати, що зазначені особи намагатимуться ухилитися від слідства й суду або від виконання процесуальних рішень, перешкоджатимуть встановленню істини у справі або продовжуватимуть злочинну діяльність. Згідно з роз’ясненнями Пленуму ВСУ, яуі містить п. 3 Постанови, взяття під варту на стадіях дізнання і досудового слідства застосовується, лише коли особа підозрюється або обвинувачується у вчиненні злочину, за який законом передбачене покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад три роки (ч. 1 ст. 155 КПКУ), та коли є достатні підстави вважати, що ця особа може ухилитися від слідства й суду або виконання процесуальних рішень, перешкоджати встановленню істини у справі чи продовжувати злочинну діяльність (ч. 2 ст. 148 КПКУ). У практиці кримінального провадження нерідко трапляються випадки, за яких у поданнях щодо обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту слідчі зазначають «завищену» кваліфікацію злочину, у якому підозрюється особа, порівняно з тією, що пізніше буде представлена в обвинувальному висновку (див. рис. 3). Відсутність у суду законної можливості ставити під сумнів кваліфікацію злочину, зазначену в поданні, обмежує можливості застосування до підозрюваного та обвинуваченого запобіжного заходу, не пов’язаного з триманням під вартою. Слід зауважити, що якість та обґрунтованість подань органів дізнання та досудового слідства про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту не завжди відповідають вимогам ст. 148 та 150 КПКУ. Основними недоліками є: неповні або неточні дані про підозрювану чи обвинувачувану особу; відсутність дати і часу її затримання та посилання на статтю Кримінального кодексу України, за якою особа підозрюється або обвинувачується; недостатнє обґрунтування підстав обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. Органи досудового слідства іноді помилково обґрунтовують необхідність взяття особи під варту зміною підозрюваним свідчень, наявністю в особи закордонного паспорту, службовою підпорядкованістю свідків тощо. Зазначені обставини не є достатніми підставами для застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, однак відповідно до ст. 150 КПКУ мають бути враховані суддею при розгляді подання про взяття під варту. Розглядаючи подання про взяття під варту, суддя відповідно до ст. 150 КПКУ має враховувати такі обставини, як: вік підозрюваного чи обвинуваченого, стан його здоров’я, сімейний і матеріальний стан, вид діяльності, місце проживання. З’ясовуються дані про попередні судимості, соціальні зв’язки, спосіб життя та поведінку. Але ці дані не завжди долучають до подань. Дуже важливо запровадити практику точного визначення строку тримання особи під вартою при застосуванні судом запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. На жаль, зараз суди у своїх рішеннях частіше посилаються на норму закону, яка визначає граничні терміни тримання під вартою, ніж встановлюють коротші терміни. А як же «винуватець торжества»? Ще одна проблема застосування нового кримінально-процесуального законодавства пов’язана із ситуацією, коли питання про взяття під варту ставиться щодо особи, яка перебуває на волі і не з’явилася до суду. Органи дізнання та досудового слідства у випадках, коли підозрюваний чи обвинувачений ухиляється від слідства або перебуває в розшуку, часто звертаються до суду з поданнями про затримання особи та доставку її до суду, а інколи – з поданнями про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Практика розгляду суддями таких подань різниться. В одних випадках судді розглядають подання за відсутності підозрюваного, обвинуваченого і обирають запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, в інших – виносять постанову про надання дозволу на затримання такої особи і доставку її до суду. Розбіжності у правозастосовній практиці спостерігаються не тільки в різних місцевих судах, але й серед суддів одного й того ж суду. Практика розгляду суддями подань за відсутності підозрюваного, обвинуваченого з обранням запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою суперечить положенням ч. 5 ст. 165-2 КПКУ, яка передбачає обов’язковість допиту судом підозрюваного чи обвинуваченого. У таких випадках суддя має право своєю постановою лише дати дозвіл на затримання особи і доставку її до суду під вартою. При цьому суддя має з’ясувати, чи є обвинувачення або підозра особи у вчиненні злочину обґрунтованими і чи є потреба в обранні щодо неї запобіжного заходу. Якщо місце перебування особи не встановлене, судді необхідно переконатися, що слідчий оголосив її розшук. Другий етап починається після доставки затриманого до суду, коли подання розглядається по суті. Водночас незрозуміло, як повинен вчинити суддя, якщо подання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту стосується особи, яка перебуває на стаціонарному лікуванні і не може бути присутня в судовому засіданні, або особи, яка перебуває за межами України. Ці ситуації потребують роз’яснення вищої судової інстанції. Продовження строків тримання під вартою Статистичні дані фіксують значний відсоток подань про продовження строків тримання під вартою. Так, у 2009 р. слідчі органи Києва звернулись до судів з поданнями про продовження строків щодо 34% осіб (Київська область – 31%), стосовно яких обирався запобіжний захід у вигляді взяття під варту. Питання про продовження строків тримання під вартою суди вирішують у порядку, передбаченому ст. 165-3 КПКУ, відповідно до вимог ст. 156 КПКУ та з урахуванням роз’яснень, що містяться у п. 19 Постанови. Згідно із цим пунктом строк тримання під вартою може бути продовжений до чотирьох місяців як суддею, який вирішував питання про обрання запобіжного заходу, так і іншим суддею місцевого суду. Подання про продовження строку тримання під вартою суддя має розглянути до закінчення строків, передбачених ст. 156 КПКУ. Це подання підлягає розгляду лише за умови, що воно згідно з ч. 1 ст. 165-3 КПКУ погоджене з прокурором і строки проведення досудового слідства продовжені відповідно до ст. 120 КПКУ. У п.20 Постанови наголошено на обов’язковості дотримання процедури розгляду подання слідчого чи прокурора про продовження строку тримання під вартою, передбаченої ч. 3 ст. 165-3 КПКУ. Зокрема, суддя з’ясовує наявність умов, за яких продовження цього строку є можливим (ст. 156 КПКУ). В основному подання з цього питання є якісними та обґрунтованими і подаються до суду переважно в строк, визначений п. 1 ч. 2 ст. 165-3 КПКУ. Відповідно до вказаної норми закону подання про продовження строку тримання під вартою до чотирьох місяців має бути подане до суду не пізніше ніж за п’ять діб до закінчення цього строку. Разом з тим, трапляються непоодинокі випадки, коли вказані подання надходять до суду після закінчення строків, встановлених у ч. 2 ст. 165-3 КПКУ, тобто менше ніж за 5 діб до закінчення строків тримання під вартою. Однак суди не завжди реагували на ці порушення, допущені органами досудового слідства чи дізнання, хоча такі факти негативно позначалися на якості й оперативності роботи судів. Підставами для продовження строку тримання під вартою в переважній більшості подань зазначається тяжкість злочину, можливість обвинуваченого ухилитись від слідства та суду, перешкоджання встановленню істини, продовження злочинної діяльності, складність справи та необхідність виконання певних слідчих дій тощо. Зазначені обставини є предметом дослідження при розгляді подань і враховуються при прийнятті судом рішення. Як свідчить практика, вирішуючи подання про продовження строків тримання під вартою суди поширено застосовують практику з’ясування, як правило у слідчих та обвинувачених, питань, пов’язаних з оперативністю розслідування справи (співвідношення минулого строку тримання під вартою з кількістю проведених слідчих та інших процесуальних дій), необхідність виконання нових слідчих дій та причини їх невиконання в минулому, з’ясовується необхідність збереження цього запобіжного заходу надалі. Практика апеляційного перегляду постанов про продовження строків тримання під вартою свідчить про незначну кількість помилок, що допускають місцеві суди. Причинами для скасувань постанов є, як правило, погіршення стану здоров’я ув’язненої особи, яке перешкоджає його подальшому перебуванню в місцях попереднього ув’язнення.  Підготувала Катерина ФОМІНА
«Правовий тиждень»
(за матеріалами аналітичного звіту «Аналіз стану застосування запобіжних заходів та дотримання розумних строків провадження по кримінальним справам»)