Зміст права на охорону здоров’я

Навряд чи можна піддати сумніву те, що найважливішим благом для кожної людини є здоров’я її та їй близьких. Ця позиція відповідає менталітету та моральним засадам українського суспільства. А Конституція закріпила її на нормативному рівні, визнавши життя і здоров’я людини найвищими соціальними цінностями. Забезпечити збереження цих соціальних цінностей можна, гарантувавши право на охорону здоров’я. Воно є одним із конституційних прав людини і громадянина, передбачених ст. 49 Основного Закону, відповідно до положень якої кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування, а охорона здоров’я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм. Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно, існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена, а держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності. Що передбачає право на охорону здоров’я Право на охорону здоров’я детально прописане в Основах законодавства України про охорону здоров’я (Закон України від 19.11.1992 р.; далі – Основи). У ст. 6 Основ фактично визначено окремі правомочності досліджуваного права, тобто його зміст. Так, кожний громадянин України має право на охорону здоров’я, що передбачає: а) життєвий рівень, у тому числі їжу, одяг, житло, медичний догляд та соціальне обслуговування і забезпечення, який є необхідним для підтримання здоров’я людини; б) безпечне для життя і здоров’я навколишнє природне середовище; в) санітарно-епідемічне благополуччя території і населеного пункту, де проживає громадянин; г) безпечні і здорові умови праці, навчання, побуту та відпочинку; д) кваліфіковану медико-санітарну допомогу, у тому числі вільний вибір лікаря, вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій і закладу охорони здоров’я; е) достовірну та своєчасну інформацію про стан свого здоров’я і здоров’я населення, у тому числі існуючі і можливі фактори ризику та їх ступінь;  є) участь в обговоренні проектів законодавчих актів і внесення пропозицій щодо формування державної політики в галузі охорони здоров’я; ж) участь в управлінні охороною здоров’я та проведенні громадської експертизи з цих питань у порядку, передбаченому законодавством; з) можливість об’єднання в громадські організації з метою сприяння охороні здоров’я; и) правовий захист від будь-яких незаконних форм дискримінації, пов’язаних зі станом здоров’я; і) відшкодування заподіяної здоров’ю шкоди; ї) оскарження неправомірних рішень і дій працівників, закладів та органів охорони здоров’я; й) можливість проведення незалежної медичної експертизи у разі незгоди громадянина з висновками державної медичної експертизи, застосування до нього заходів примусового лікування та в інших випадках, коли діями працівників охорони здоров’я можуть бути ущемлені загальновизнані права людини і громадянина; к) право пацієнта, який перебуває на стаціонарному лікуванні в закладі охорони здоров’я, на допуск до нього інших медичних працівників, членів сім’ї, опікуна, піклувальника, нотаріуса та адвоката, а також священнослужителя для відправлення богослужіння та релігійного обряду. З огляду на зміст цих складових права на охорону здоров’я переважну більшість із них, якщо не всі, можна вважати окремими суб’єктивними правами. Однак наведене в Основах формулювання «кожний… має право на охорону здоров’я, що передбачає...» вказує на те, що перелічені можливості все ж таки є складовими відповідного права та у сукупності визначають його змістове наповнення. Правомочність одна – права різні Перелік правомочностей, що його містить ст. 6 Основ, достатньо обґрунтований, логічний і такий, що базується на принципах гуманізму та пріоритету інтересів людини – носія права на охорону здоров’я. Однак такий підхід законодавця дисонує із положеннями інших нормативних актів, у яких перелічені у ст. 6 Основ правомочності визнаються окремими правами. Наприклад, право на безпечне для життя і здоров’я навколишнє природне середовище (довкілля) визнається одним з основних конституційних (ст. 50 Конституції) та екологічних прав людини (ст. 9 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25.06.1991 р.). А можливість об’єднання в громадські організації з метою сприяння охороні здоров’я (п. «з» ст. 6 Основ), по суті, є різновидом права на об’єднання в громадські організації, передбаченого ст. 36 Основного Закону та положеннями Закону «Про об’єднання громадян». Попри зазначену суперечність, за якої одна й та сама правомочність є і окремим правом, і складовою права на охорону здоров’я, не потрібно звужувати перелік складових, передбачених Основами. По-перше, деталізація складових досліджуваного права на нормативному рівні сприяє його найповнішій реалізації та гарантуванню від порушень, адже зрозуміло, які саме можливості передбачає таке право. По-друге, визнання в різних нормативно-правових актах однієї і тієї самої міри поведінки і як права, і як окремої правомочності в його межах, на нашу думку, забезпечує декілька рівнів нормативного гарантування реалізації цього права, кількість яких відповідає кількості актів. По-третє, при застосуванні положень різних актів, у яких закріплене відповідне право, не вбачається якихось проблем та колізій. Нормативне регулювання права на охорону здоров’я передбачене також Цивільним кодексом. Зокрема, в силу положень ч. 1 ст. 201 ЦК особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, є здоров’я і життя. Частина 1 ст. 270 ЦК визнала право на охорону здоров’я різновидом особистих немайнових прав фізичної особи. Стаття 283 ЦК проголосила, що фізична особа має право на охорону її здоров’я, яка забезпечується системною діяльністю державних та інших організацій, передбаченою Конституцією та законами України. Цікаво, що в ЦК право на медичну допомогу (ст. 284), право на інформацію про стан свого здоров’я (ст. 285) та права особи, яка перебуває на стаціонарному лікуванні (ст. 287), що були визнані Основами як складові права на охорону здоров’я, регламентовані на рівні окремих статей, зміст яких вказує на незалежність та окремість цих прав. Однак це несуттєво. Головне, що положення ЦК доповнюють і розширюють норми ст. 6 Основ, деталізуючи зміст відповідних правомочностей-прав. Цікаво також, що право на таємницю про стан здоров’я, закріплене ЦК, і в Основах визначене як окреме право людини, а не складова права на охорону здоров’я. Так, згідно зі ст. 286 ЦК фізична особа має право на таємницю про стан свого здоров’я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при її медичному обстеженні. Забороняється вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи. Аналогічні положення закріплені і в ст. 39-1 Основ. Враховуючи перелік складових права на охорону здоров’я, запропонований Основами, логічно було б включити до нього і право на таємницю про стан здоров’я, безпосередньо пов’язане з іншою прямо визначеною складовою такого права – можливістю отримувати кваліфіковану медико-санітарну допомогу. Насамкінець Загалом констатуємо доволі високий рівень нормативного регламентування змісту права на охорону здоров’я. Передбачений широкий перелік правомочностей, реалізація яких може забезпечити ефективність та реальність такого права в Україні. Тому справа за належною організацією та фінансуванням вітчизняної системи охорони здоров’я, без яких положення ст. 6 Основ та наведені норми ЦК, на жаль, залишаться на папері.