Юридичне значення фінансового закону 2010 р.

Лише 30 квітня ц.р. набрав чинності довгоочікуваний Закон про головний кошторис країни, а фінансисти, економісти та пересічні громадяни вже обмінюються враженнями від розмірів соціального забезпечення та інших заходів фінансового регулювання бюджетної сфери. У ЗМІ, ніби чергові серії блокбастеру, з’являються коментарі фахівців щодо різних положень цього Закону, тому очевидно, що раптове прийняття бюджету 2010 р. за один день ще матиме наслідком доопрацювання та зміни. Ми приділили увагу лише деяким важливим положенням розділу «Державний борг та фінансування державного бюджету України». Не хлібом єдиним… При детальному аналізі умов взаємодії бюджетного регулювання та українського бізнесу з питань фінансування та взаємних розрахунків відкриваються дуже цікаві перспективи, хоч і не зрозуміло, для кого. Так, стаття 14 Закону містить положення, згідно з яким при здійсненні державних запозичень та наданні державних гарантій міністр фінансів України за дорученням Кабінету міністрів України має право брати зобов’язання від імені України, пов’язані зі здійсненням таких запозичень та наданням державних гарантій, у тому числі щодо відмови від суверенного імунітету в можливих судових справах, пов’язаних з поверненням кредитів (позик) та звільненням платежів згідно з договорами від будь-яких комісій, податків і зборів (обов’язкових платежів), протягом часу дії зобов’язання з повернення запозичених коштів. Слід нагадати, що в тому ж Законі встановлений граничний обсяг державного боргу на 2010 р. в сумі 308.315.906,3 тис. грн., а державні гарантії надаються щодо виконання боргових зобов’язань за запозиченнями на суму 45.000.000 тис. грн. Зокрема, за зобов’язаннями Державної служби автомобільних доріг України і Національного агентства з питань підготовки та проведення в Україні фінальної частини чемпіонату Європи 2012 р. з футболу, за зобов’язаннями Державної іпотечної установи на суму 2.000.000 тис. грн., а також для фінансування інвестиційних, інноваційних, інфраструктурних та інших проектів розвитку. Усе нібито правильно, але насторожують згадка про відмову від суверенітету, формулювання «за дорученням Кабміну», «при здійсненні державних запозичень та наданні державних гарантій міністром фінансів»... За визначенням (суверенний імунітет) у міжнародному праві – це принцип, згідно з яким суверенна держава не підкоряється органам влади інших держав. Цей принцип ґрунтується на понятті суверенної рівності, яке закріплене Статутом ООН (1945) і розтлумачене в Декларації про принципи міжнародного права (1970), хоча виникло в міжнародних відносинах набагато раніше. Дія зазначеного принципу поширюється на законодавчу, виконавчу та судову юрисдикції іноземної держави. Сьогодні немає єдиної загальносвітової практики врегулювання питань, пов’язаних із застосуванням концепції імунітету держави, а тягар регулювання таких відносин лягає на внутрішні законодавства країн. Повертаючись до «нових» повноважень міністра фінансів України за бюджетним законом, нагадаємо, що Указом Президента від 08.06.2008 р. № 513/2008 було визначено «Деякі питання керівництва зовнішньополітичною діяльністю держави». Указ хоч і був кадровий, але визнаний таким, що відповідає Конституції (є конституційним). Це засвідчило Рішення КСУ від 15.01.2009 р. № 2-рп/2009, згідно з яким (а також згідно зі ст. 18 Конституції) зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права. Так, Верховна Рада виключно законами (і це є не правом, а повноваженням) визначає засади зовнішньої політики держави і зовнішніх зносин, надає законом згоду на обов’язковість міжнародних договорів України та здійснює їх денонсацію (пп. 5, 8, 32 ч. 1 ст. 85, п. 9 ч. 1 ст. 92 Конституції). КСУ нагадав також, що згідно зі ст. 106 Конституції у сфері зовнішньої політики Президент забезпечує державну незалежність, національну безпеку, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України тощо (пп. 1, 3, 4, 5, 10, 24 ч. 1 зазначеної статті). Кабінет міністрів України забезпечує здійснення (втілення) зовнішньої політики держави, спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади (пп. 1, 9 ст. 116 Конституції). Таким чином, ВРУ, Президент та уряд мають окремі конституційні повноваження у сфері зовнішньополітичної діяльності. Але лише Президент, як глава держави, наділений повноваженням здійснювати керівництво цією діяльністю. Це означає, що глава держави (а не Кабмін чи окремі міністри) не тільки спрямовує зовнішньополітичний курс держави згідно з визначеними ВРУ засадами зовнішньої політики України, але й застосовує відповідні засоби впливу на діяльність суб’єктів зовнішньополітичної діяльності з метою забезпечення національних інтересів і безпеки України. Отже, якщо Кабмін доручатиме міністру фінансів відмовлятися від суверенного імунітету України, це означатиме, що чинний Закон про бюджет вніс зміни до конституційного ладу України та повноважень ВРУ у сфері формування зовнішньої політики держави щодо боргових зобов’язань та фінансового суверенітету. Можливо, у цій частині Закону про бюджет знову необхідне втручання КСУ, хоча ініціативу повинні проявити гарант Конституції або ВРУ. Торгівля безнадійною заборгованістю… чи щось таке Інший щедрий жест зроблений у ст. 15 Закону. Згідно з нею в разі виконання державою гарантійних зобов’язань перед кредиторами за рахунок державних коштів або шляхом укладення з такими кредиторами договорів про реструктурування сум, повернення яких гарантоване Україною, у вказаних суб’єктів господарювання з моменту такого виконання виникає прострочена заборгованість перед державою за кредитами (позиками), залученими під державні гарантії, в обсязі фактичних витрат державного бюджету та/або таких реструктуризованих сум, а до держави переходять права кредитора – право регресу. Очевидно, тут законодавець «скоригував» норму ст. 530 Цивільного кодексу та «скасував» для держави стадію вимоги грошового зобов’язання, одразу визнавши його заборгованістю. А далі, якщо договір між Кабінетом міністрів та суб’єктом господарювання передбачає зобов’язання останнього з погашення та обслуговування кредитів (позик), залучених державою, невиконання або неналежне виконання таких зобов’язань за договором тягне перехід до держави права стягнення простроченої заборгованості в повному обсязі, незалежно від стану виконання державою зобов’язань за такими кредитами (позиками). І знову цікава «заміна кредитора». Можливо, такі жертовні суб’єкти господарювання знатимуть, за що вони вступають у подібні договірні відносини з Кабінетом міністрів України. Водночас на державу поширюється дія ЦКУ, і в разі поєднання боржника і кредитора в одній особі зобов’язання в силу ст. 606 ЦКУ припиняється. Однак якщо боржник і кредитор не поєднуються, то Україна (знову в особі Кабміну?!) нарощує собі борги, які, враховуючи ситуацію вітчизняних суб’єктів господарювання (і боржників держави за регресом), є безнадійними. Можемо прослідкувати думку законодавця далі та звернути увагу на положення ст. 16 Закону про бюджет, яке дало Мінфіну право здійснювати на відкритих аукціонах продаж права вимоги простроченої довше ніж три роки заборгованості перед державою за кредитами, залученими державою або під державні гарантії, бюджетними позичками та фінансовою допомогою, наданою на поворотній основі, у тому числі оформленої простими векселями на ім’я Міністерства фінансів. При цьому дозволяється зниження початкової ціни продажу прав вимоги до 50% їх номінальної суми. Сума пені, нарахована внаслідок невиконання позичальником зобов’язань за кредитом та/або бюджетною позичкою, фінансовою допомогою, наданою на поворотній основі, на оформлену векселями суму заборгованості, списується. Цікаво, що повинен робити щасливий переможець аукціону з таким правом вимоги, крім того, що пишатися власною посильною допомогою в поповненні держбюджету? Відомо, що згідно із Законом «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» і ст. 112 ЦКУ грошові зобов’язання не можуть виконуватися боржником через мораторій на задоволення вимог при порушенні справ про банкрутство (а при такому стажі заборгованості це реально) або в разі повного погашення вимог кредиторів (інших випадків) у процедурі банкрутства. Водночас щодо боржників з «державним елементом» діє і мораторій на застосування примусової реалізації майна державних підприємств та господарських товариств, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25%, що здійснюється за виконавчими документами державними виконавчими службами або в процедурі банкрутства (ст. 1–2 Закону «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна»). Можливо, той самий Кабмін допоможе втілити не примусову, а добровільну реалізацію майна боржників, даючи згоду боржникам з «державним елементом». Тоді схема буде зрозумілою. Ітиметься про взаємодопомогу держави та бізнесу, адже коли посуха, біля річок оголошують мир. Якщо ж із такою дружбою не пощастить, а на руках опиниться, наприклад, старенький вексель, то згідно зі ст. 53, 78 Уніфікованого Закону «Про переказні векселі та прості векселі» після закінчення строків, встановлених, зокрема, для пред’явлення держатель втратить свої права регресу проти індосантів, проти трасанту і проти інших зобов’язаних осіб, за винятком акцептанта (у простому векселі – емітента). Однак у силу п. 18 постанови ВСУ «Про деякі питання практики розгляду спорів, пов’язаних з обігом векселів» від 08.06.2007 р. № 5 за вексельним законодавством прямі боржники – це векселедавець простого векселя та акцептант переказного векселя, які повинні задовольняти вимоги лише протягом усього строку вексельної давності. Водночас згідно з п. 5 ст.2 61 ЦКУ за зобов’язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання та становить три роки. Щоб визначити дату початку позовної чи вексельної давності за допомогою дати настання строків платежу, необхідно звернути увагу на ст. 33–37, 77 Уніфікованого Закону, де зазначено, що вексель строком за пред’явленням підлягає оплаті при його пред’явленні (він має бути пред’явлений для платежу протягом одного року від дати його складення). Проте пам’ятайте, що на нововведених відкритих аукціонах вам запропонують саме заборгованість. Це означає, що строк виконання грошового зобов’язання за векселем настав і прострочення складає три роки та більше. Отже, якщо держава продає за кошти власні права грошової вимоги, у тому числі за векселями, виконання яких прострочене більше ніж на три роки заборгованості, то, можливо, за такою заборгованістю вже відбулося припинення зобов’язання неможливістю його виконання або ліквідацією юридичної особи (ст. 607, 609 ЦКУ). Спори ж у судах зі спливом позовної чи вексельної давності лише ускладняться.