«Дитяче рейдерство» – зворотний бік ювенальної юстиції Проблема обсягу і змісту прав і свобод людини розроблена добре, але практичне застосування деяких галузевих норм права, введених останнім часом у чинне законодавство, викликає занепокоєння. Зокрема, проблематичним з погляду відповідності загальноприйнятим стандартам захисту прав та свобод людини є запровадження в українське законодавство положень щодо захисту прав дитини і співвідношення новостворюваних стандартів захисту права та свобод батьків.
Згідно зі ст. 170 Сімейного кодексу України суд має право постановити рішення про відібрання дитини від батьків або одного з них, не позбавляючи їх батьківських прав, у випадках, передбачених пп. 2–5 ч. 1 ст. 164 СКУ. До таких випадків, зокрема, належать: ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини, жорстоке поводження з дитиною, захворювання батьків на хронічний алкоголізм або наркоманію, будь-які види експлуатації дитини, примушення її до жебракування та бродяжництва.
Аналізуючи викладені підстави для відібрання дитини за рішенням суду, слід зазначити, що буквальне тлумачення чинного законодавства дозволяє застосувати ці підстави практично до будь-якої сім`ї, у тому числі й такої, що добросовісно та належним чином виховує власних дітей. Наприклад, як визначити, чи належно батьки виховують свою дитину? А якщо вона не дуже добре поводиться у школі, чи достатньо цього, щоб позбавити батьків прав на дитину? Проблема стане зрозумілішою, якщо звернутися до норм, які гарантують дитині право автономної від батьків дії і надають дитині дієздатність у сфері визначення власної поведінки та формування світогляду.
«Автономія від батьків»
Так, ч. 1 ст. 13 Конвенції про права дитини (далі – Конвенція) передбачає, що дитина має право вільно висловлювати свої думки. Це право включає у себе свободу шукати, одержувати та передавати інформацію та ідеї будь-якого роду незалежно від кордонів в усній, письмовій чи друкованій формі, у формі творів мистецтва чи за допомогою інших засобів на вибір дитини. До контексту права на свободу передачі інформації потрапляє право дитини на користування мережею Інтернет і можливість батьків обмежити таке користування на власний розсуд у часовій або змістовній частині, щоб зберегти моральне благополуччя та психічне здоров’я дитини.
Здається, такі дії батьків мають бути правомірними та стимулюватись законодавцем із метою недопущення зловживання правами дитини. Але практика застосування Конвенції свідчить про зовсім інші випадки. Так, відібрання дитини у країнах Європейського Союзу є звичним явищем, а ювенальна юстиція має власну систему правосуддя, поліції та соціальних закладів для дітей, що відібрані в батьків тимчасово або назавжди.
Водночас постраждалі родини часто належать до категорії цілком звичайних, без будь-яких соціальних відхилень або негараздів, що створювали б підґрунтя для позбавлення їх власних дітей. Зокрема, у 2000 р. був оприлюднений відомий доклад Генерального інспектора у соціальних справах П’єра Навеса та Генерального інспектора юридичного відділу уряду Франції Брюно Катала щодо стану справ відносно неповнолітніх у судах та соціальних службах Франції, які стосуються розлучення дітей з батьками. У цьому докладі сказано: „Колосальна кількість дітей відібрана в батьків і поміщена у приюти та соціальні сім`ї. Судді і співробітники соціальних служб постійно порушують закон. Між законом і практикою його застосування надзвичайно велика різниця. В одному і тому ж суді практика одного судді відрізняється від практики іншого. Немає якісного контролю системи захисту дітей та сім’ї. Ніякої поваги до сім’ї, ніякої турботи про неї ювенальна юстиція не виявляє. Прокуратура не може вести нагляд за всіма справами, тому що їх вкрай багато. Соціальні співробітники і судді мають повну, безмежну владу над долею дитини”.
Експлуатація дитини
Повернімося до вітчизняної правової системи. Так, ч. 6 ст. 150 СКУ містить на перший погляд позитивну заборону будь-яких видів експлуатації дитини. Але визначення поняття «експлуатація» в чинному законодавстві немає, а суб’єкти правозастосування, які мають різні морально-етичні переконання, розуміють його по-різному. Так, за матеріалами фонду „Ла Страда” до експлуатації слід віднести залучення батьками сина віком 13–18 років до сільськогосподарських робіт на присадибній ділянці, але думка традиційної родини, що мешкає в селі, буде іншою, тому що ґрунтується на моральних уявленнях про те, що дитину слід привчати до праці з раннього віку. Логічніше визнати експлуатацією виснажливу працю, яка спричиняє шкоду здоров’ю дитини або займає стільки часу, що об’єктивно перешкоджає належному навчанню та розвитку дитини. Відсутність критеріїв експлуатації, визначених із врахуванням різноманітних традиційних форм виховання дітей, може призвести до вкрай негативних наслідків, особливо в разі зловживання представниками органів влади наданими їм повноваженнями.
Органи опіки та піклування, а також служби у справах дітей із прийняттям законодавчих норм про захист прав дітей, які випливають із норм Конвенції, отримали надзвичайно широкі наглядові та контрольні повноваження. Вони суперечать загальновизнаним правам та свободам людини, таким як право на виховання своїх дітей у формах та методами, які обрані на власний розсуд (ст. 151 СКУ), право на свободу та особисту недоторканність, недоторканність житла, особистого та сімейного життя.
Державний контроль
Загалом надання державним органам права контролювати виховання батьками своїх дітей є несумісним із правом на недоторканність особистого і сімейного життя. Розглянемо на прикладах, як діє правовий механізм державного контролю над вихованням батьками своїх дітей.
Частина 1 ст. 152 СКУ говорить, що право на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, встановленою законом. Ця стаття також надає дитині як окремому та незалежному суб`єкту правовідносин можливість протидіяти батькам, якщо вона вважає, що виконання батьківських обов’язків щодо неї є неналежним. Так, у ч. 2 ст. 152 СКУ закріплено право дитини противитися неналежному виконанню батьками своїх обов’язків. Яку форму може мати таке противлення? Логіка опору дитини батькам у разі злочинних насильницьких дій щодо неї полягає в пошуку захисту, у тому числі в родичів і зазвичай в останню чергу в держави. Але, на жаль, законодавець сформулював правові нововведення таким чином, що вони не розраховані саме на злочинні дії відносно дітей, а створюють широке підґрунтя для внутрішньородинних конфліктів, особливо коли дитина внаслідок вікових кризових станів схильна до критицизму та конфліктів із батьками. До цього слід додати викладання в загальноосвітніх школах прав дитини, у тому числі права подати скаргу на власних батьків державним органам. Крім того, запровадження у школах посади психолога створює можливість для проведення з учнями бесід про взаємовідносини у сім’ї з метою збору інформації для наступного використання її ювенальними службами. А в перспективі у школах можуть з’явитися Омбудсмени із прав дітей.
Отже, з огляду на положення ч. 2 ст. 152 СКУ дитина має право не підкорятися волі батьків, якщо вважає, що вони неналежним чином виконують свої обов’язки щодо неї або іншим чином порушують її права. Частина 3 ст. 152 СКУ передбачає, що дитина має право звернутися за захистом своїх прав та інтересів до органу опіки та піклування, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій. Відповідно, державний орган, що отримав таку заяву від дитини або повідомлення від сусідів, вчителя, дільничного лікаря тощо, має право здійснити перевірку родини, відносно якої виникла підозра в порушенні прав дитини.
Насильство в сім’ї
Детальніше зміст можливих порушень прав дітей визначається шляхом аналізу Конвенції, Закону України „Про попередження насильства в сім’ї”, інших нормативно-правових актів. Так, ст. 1 Закону „Про попередження насильства в сім`ї” передбачає, що насильство в сім`ї – це будь-які умисні дії фізичного, сексуального, психологічного чи економічного спрямування одного члена сім`ї по відношенню до іншого члена сім`ї, якщо ці дії порушують конституційні права і свободи члена сім’ї як людини та громадянина і наносять йому моральну шкоду, шкоду його фізичному чи психічному здоров’ю. При цьому незрозумілим є визначення фізичного насильства, до якого законодавець чомусь відніс нанесення шкоди честі й гідності члена сім’ї.
Застосування визначення психологічного насильства в сім`ї згідно із ст. 1 вказаного Закону дозволяє вважати таким насильством, а отже, протиправною поведінкою відносно дитини такі дії, як словесні образи або погрози, переслідування, залякування, якими навмисно спричиняється емоційна невпевненість, нездатність захистити себе та може завдаватись або завдається шкода психічному здоров’ю людини. Аналіз наведеного термінологічного визначення не витримує жодної критики, адже практично будь-яка конфліктна бесіда з дитиною кризового, підліткового віку зазвичай має ознаки психологічного насильства з боку батьків. Більше того, будь-яка корекційна виховна бесіда батька або матері з дитиною, покликана змінити її поведінку з негативної на позитивну, спричинятиме емоційну невпевненість дитини в разі її незгоди з думкою батьків, а якщо дитина схильна до максималізму (властивого більшості дітей у пубертатних періодах розвитку), їй може бути завдана й моральна шкода, адже така дитина страждатиме, вважаючи поведінку батьків несправедливою або неправильною.
Наявність сімейного конфлікту є підставою для втручання органу опіки та піклування або служби у справах дітей у справи родини, яка необережно потрапила до поля зору цих установ. Так, повідомлення про застосування насильства в сім’ї або реальну загрозу його вчинення згідно з ч. 1 ст. 4 Закону „Про попередження насильства в сім’ї” є підставою для вжиття уповноваженими органами заходів з попередження насильства в сім’ї, якими є офіційне попередження про неприпустимість вчинення насильства в сім’ї (ст. 10), взяття на профілактичний облік та зняття з профілактичного обліку членів сім’ї, які вчинили насильство в сім’ї (ст. 12), і винесення захисного припису.
Соціальне інспектування
Слід зазначити, що внаслідок вчинення будь-яким членом родини дій, які можуть бути кваліфіковані як насильство, родина може вважатися такою, що перебуває у складних життєвих обставинах, що, своєю чергою, є підставою для застосування до неї процедури соціального інспектування.
Відповідно до ст. 11 Закону України „Про соціальну роботу з сім’ями, дітьми та молоддю” соціальне інспектування здійснюється з метою виявлення, обліку, здійснення аналізу та оцінки потреб сімей, дітей та молоді, які перебувають у складних життєвих обставинах і потребують сторонньої допомоги, контролю за умовами життєдіяльності, моральним, психічним і фізичним станом дітей та молоді, забезпеченням захисту їхніх прав, свобод та інтересів, дотриманням державних стандартів і нормативів у сфері соціальної роботи.
Згідно з п. 1.2 Порядку здійснення соціального інспектування центрами соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді сімей та осіб, які опинилися у складних життєвих обставинах, затвердженого наказом Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту від 31.03.2008 р. № 1278 (далі – Порядок) інформація про сім’ї та осіб, які підлягають соціальному інспектуванню відповідно до цього Порядку, надходить до центрів у вигляді особистої заяви громадянина або звернення про надання допомоги одного із членів сім’ї чи іншої особи, а також підприємств, установ, організацій різних форм власності, органів виконавчої влади та місцевого самоврядування. Окрім осіб, що опинились у складних життєвих обставинах, до осіб, життєдіяльність яких підлягає вивченню, віднесено: сім’ї, члени яких мають інвалідність або ВІЛ-інфекцію, сім’ї неповнолітнього, який перебуває в місцях позбавлення волі або повернувся з місць відбування покарання, неповнолітнього та молодих осіб, засуджених без позбавлення волі (у тому числі батьків або одного з них), родичів осіб, які перебувають у центрах соціально-психологічної допомоги, соціальних гуртожитках для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, соціальних центрах матері та дитини, центрах соціально-психологічної реабілітації дітей та молоді з функціональними обмеженнями, центрах для ВІЛ-інфікованих дітей та молоді, тощо. Таким чином, навіть хвороба родича або перебування у складі сім’ї інваліда є підставою для вивчення життєдіяльності родини, яке полягає у здісненні державними органами змістовного моніторингу всіх аспектів життя людини: стану здоров`я, моральних поглядів, релігійних переконань, умов проживання, фінансового стану, сімейних та особистих відносин.
Відповідно до п. 4.1 Порядку соціальне інспектування здійснюється комісією, створеною наказом Центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді, до складу якої входить спеціаліст Центру, а також за потреби залучаються представники служби у справах дітей, управлінь (відділів) у справах сім'ї, молоді та спорту, управлінь (відділів) та закладів охорони здоров'я, управлінь (відділів) освіти і науки, дошкільних, загальноосвітніх, професійно-технічних та позашкільних навчальних закладів, органів праці та соціального захисту населення, органів внутрішніх справ та органів місцевого самоврядування (за згодою). Згідно з п. 2 Порядку взаємодії суб`єктів соціальної роботи із сім’ями, які опинилися у складних життєвих обставинах, на підставі отриманої інформації центри соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді спільно зі службами у справах неповнолітніх та (за потреби) із залученням інших суб’єктів здійснюють соціальне інспектування сім’ї (визначають її склад, основні проблеми і потреби її членів тощо), за результатами якого складається акт обстеження житлово-побутових умов сім’ї. На підставі отриманої під час соціального інспектування інформації центри соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді формують загальний банк даних цих сімей у журналі обліку сімей, які опинилися у складних життєвих обставинах.
Необмежений збір інформації
Можна дійти висновку, що служби у справах дітей, органи опіки та піклування наділяються законодавством необмеженими повноваженнями щодо збору інформації про різні аспекти життя родини, відносно якої є навіть непідтверджене повідомлення про те, що вона має проблеми з вихованням дитини або життєві труднощі. Практичні дії органів опіки та піклування і служби у справах дітей підтверджують ці висновки. Так, у справі про відібрання неповнолітнього А. у м. Миколаєві служба у справах дітей ініціювала відібрання дитини на підставі ст. 170 СКУ, а також подання позову про позбавлення батьків батьківських прав у зв`язку з періодичним невідвідуванням дитиною школи та тимчасовою відсутністю водо- та газопостачання у квартирі. Не вдаючись у деталі цієї справи, слід зазначити, що відібрання мало місце в березні 2010 р., а судовий розгляд за позовом про позбавлення батьківських прав триває до цього часу (чергове слухання справи призначене на 9 вересня 2010 р.). Дитина ж перебуває у притулку. При цьому відібрання дитини має всі ознаки розлучення її з батьками всупереч волі як дитини, так і її батьків, які не є соціально небезпечними особами, або хронічними наркоманами, або такими, що страждають на алкоголізм. Таким чином, дитина відібрана в батьків без будь-якого рішення суду, на підставі рішення адміністративного органу, а механізму повернення дитини батькам до винесення рішення у справі немає.
Цей приклад, як і багато інших, свідчить, що будь-яка родина може потребувати кваліфікованого юридичного захисту своїх інтересів з ризиком, що такий захист триватиме, а дитина буде розлучена з батьками, доки суди не вирішать справу. Але ж це неприйнятно для будь-якої людини. Виникає запитання: навіщо запроваджувати в Україні ювенальну систему, яка отримала скандальну репутацію у країнах, які мають практичний досвід її застосування?
|
|
Юридичні компанії України ______________________________
______________________________
|