Всі рубрики


Невиконання рішення суду як підстава для справедливої сатисфакції

Відповідно до ч. 5 ст. 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території держави. Аналогічні за змістом норми містять і окремі законодавчі акти процесуального характеру (наприклад, ст. 115 Господарського процесуального кодексу України, ст. 64 Закону України “Про судоустрій” тощо). Як відомо, судове рішення, що набрало законної сили, є підставою для його виконання. Виконання судового рішення сприяє втіленню законів у життя та зміцненню їх авторитету. Рішення суду охороняє права, свободи та законні інтереси громадян, а також є завершальною стадією судового провадження. На жаль, практика свідчить, що існуюча система виконання судових рішень, що набрали законної сили, не відповідає потребам часу і часто є малоефективною, а іноді і взагалі недієвою. Завершальна стадія Виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) – це сукупність дій органів і посадових осіб, зазначених у Законі України „Про виконавче провадження” (далі – Закон), спрямованих на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які здійснюються на підставах, у спосіб та в межах повноважень, визначених Законом, іншими нормативно-правовими актами, виданими відповідно до Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до Закону підлягають примусовому виконанню. Відповідно до Закону України „Про державну виконавчу службу” примусове виконання рішень здійснюють державні виконавці Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, відділів державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, головних управлінь юстиції у м. Києві і Севастополі, районних, міських (міст обласного значення), районних у містах відділів державної виконавчої служби відповідних управлінь юстиції (далі – державні виконавці). Не можна залишити поза увагою і той факт, що чинна редакція Кримінального кодексу України передбачає кримінальну відповідальність за умисне невиконання вироку, рішення, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили, або перешкоджання їх виконанню, однак поки лише для службових осіб. Водночас, якщо боржником є фізична особа, вона може практично безкарно ухилятися від обов’язку виконання рішення суду, встановленого ст. 124 Конституції України. Оскільки щороку в країні не виконується чимало судових рішень, перед «правовою» державою постало завдання зміни ставлення до них громадськості та відповідних посадових осіб. Європейська практика Більше того, 17 липня 1997 р. Україна ратифікувала Європейську конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція), яка відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції України стала частиною національного законодавства. Відповідно до ст. 19 Конвенції для забезпечення дотримання державами-учасницями взятих на себе зобов’язань за Конвенцією та протоколами до неї створюється Європейський суд з прав людини (далі – Європейський суд). У справі Soering vs UK (judgement of 7 July 1989) Європейський суд визначив, що Конвенція як правовий акт, що забезпечує захист прав людини, передбачає, що її гарантії мають бути реальними та ефективними. Крім того, будь-яке тлумачення прав та свобод, що гарантуються, має відповідати загальним рисам Конвенції, мета якої – забезпечення і розвиток ідеалів та цінностей демократичного суспільства. Таким чином, на державі лежить прямий обов’язок дотримуватися громадянських прав осіб і забезпечувати належне та своєчасне виконання рішення суду, що набрало законної сили. Виконання будь-якого судового рішення є невід’ємною стадією процесу правосуддя, а отже, має відповідати вимогам ст. 6 Конвенції. Як наголосив Європейський суд у рішенні, ухваленому 7 травня 2002 р. у справі «Бурдов проти Росії», виправдання неможливості виконання судового рішення відсутністю фінансування є неприпустимим для держави. Поза сумнівом, вирішення справи в суді без невиправданого і необґрунтованого зволікання є запорукою ефективного захисту особою своїх прав. Водночас судовий захист, як і діяльність суду, не може вважатися дієвим, якщо судові рішення не виконуються або виконуються неналежним чином і без контролю суду за їх виконанням, зазначено в Концепції Пункт 1 ст. 6 Конвенції гарантує кожному право на звернення до суду з позовом стосовно його прав та обов’язків цивільного характеру. У справі “Горнсбі проти Греції” Європейський суд зазначив, що виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватись як складова частина судового розгляду. Крім того, слід наголосити, що невиконання рішення є втручанням у право на мирне володіння майном, гарантоване ст. 1 Першого протоколу до Конвенції. У справі “Вараніца проти України” Європейський суд зазначив, що відсутність коштів у підприємства державної форми власності не може виправдати затримку виконання судового рішення. Слід зауважити, що у справі “Півень проти України” Європейський суд констатував порушення ст. 6 Конвенції та зазначив, що невиконання судового рішення не може бути виправдане недоліками законодавства, які унеможливлюють його виконання. У цій справі Європейський суд дійшов висновку про відсутність у законодавстві України нормативної бази щодо завдань, покладених на органи виконавчої влади, і констатував порушення п. 1 ст. 6 Конвенції. Невиконання рішення державного суду не може бути виправдане і відсутністю бюджетних видатків. У справі “Шмалько проти України” Європейський суд констатував, що орган державної влади не має права посилатися на брак коштів, щоб виправдати невиконання судового рішення про виплату боргу. Крім того, ст. 13 Конвенції містить правило, згідно з яким кожен, чиї права і свободи, викладені в Конвенції, порушуються, має право на ефективний правовий захист у відповідному національному органі, навіть якщо порушення вчинили офіційні особи. Тобто ст. 13 Конвенції гарантує наявність у національному праві засобів, які захищають переважно права і свободи, викладені у Конвенції, і які дозволяють компетентному національному органу з’ясувати зміст скарги про порушення прав, гарантованих Конвенцією, та запропонувати відповідну компенсацію. Замість висновків Враховуючи сказане, можна стверджувати, що державні виконавці мають будь-якими не забороненими законодавством способами виконувати рішення суду, що набрало законної сили, у чітко встановлений Законом України «Про виконавче провадження» строк, незважаючи на зазначені обставини. Цей висновок, на нашу думку, повністю відповідає нормам чинного законодавства з погляду законності і не суперечить конституційним засадам державного устрою та судочинства (правосуддя). Проте, на жаль, ситуація з виконанням судових рішень, що набрали законної сили, залишає бажати кращого. З метою запобігання констатації Європейським судом порушень прав та основоположних свобод людини Україна має привести своє законодавство у відповідність до положень Конвенції та протоколів до неї, а також розробити ефективні механізми виконання судових рішень. Доки держава не запобігатиме невиконанню та неналежному виконанню судових рішень, а також затягуванню їх виконання (понад встановлений внутрішнім законодавством строк), кожен громадянин або юридична особа матиме право звернутись до Європейського суду з вимогою матеріальної компенсації за бездіяльність та неналежне виконання рішення державного суду. Як правило, кожне рішення Європейського суду, у якому констатується порушення положень Конвенції, зобов’язує державу забезпечити справедливе відшкодування заявнику його витрат. Відповідно до положень ст. 41 Конвенції, якщо Європейський суд визнав факт порушення Конвенції або протоколів до неї i якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткову компенсацію, Суд у разі необхідності надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.
 
 

 

 

 

 

 




 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 


Анонс номера
№1-4 | 29 квітня
Тема тижня:
Юридичний форум
Тема тижня
  • Незворотність змін. Мін’юст та міжнародні партнери – втілюємо зміни разом!
  • Проарбітражний підхід. Про підсумки застосування нового арбітражного законодавства.
  • ДП «СЕТАМ» перейшло від Мін’юсту до сфери управління АРМА.
Придбати PDF-версію
 

  

Юридичні компанії України

______________________________

   

  

 

 

______________________________