Справа ЮКОС в українських реаліях

Європейський суд з прав людини 20 жовтня 2011 р. виніс рішення у справі «ОАО «Нафтова компанія «ЮКОС» проти Росії» (далі – Справа). Вона становить практичний інтерес для українських юристів у силу цілої низки причин У зв'язку з ратифікацією Україною Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) та прийняттям Верховною Радою України Закону «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» вітчизняні суди при здійсненні судочинства мають застосовувати судові рішення та ухвали Суду з будь-якої справи, що перебувала в його провадженні, як джерело права. Отже, готуючись до судового захисту в національних судах України, юристи мають використовувати при розробці правової позиції і такі джерела права, як рішення Європейського суду з прав людини (далі – Суд). Обставини Справи, викладені в рішенні Суду, пов’язані зі спором підприємства, створеного в Російській Федерації, із податковими органами цієї держави, який був розглянутий кількома судовими інстанціями. Подібні обставини притаманні й українському бізнесу, особливо останнім часом, тому багатьом юристам буде цікаво ознайомитись з їх правовою оцінкою, яку дала одна з найповажніших судових інституцій світу. І не в останню чергу треба звернути увагу колег на рішення Суду як приклад застосування принципу верховенства права, який, хоча і визнається в Україні, в судовій практиці національних судів, на превеликий жаль, застосовується вкрай рідко. Як відомо, у Суді кількість справ, порушених проти України, постійно зростає, що викликано серед інших причин порушенням конституційних прав громадян на судовий захист, недосконалим національним законодавством, а також можливістю отримання від ще однієї судової інституції оцінки спірних правовідносин, які вже були предметом судового дослідження в національних судах України. Практичний зміст такої оцінки полягає у можливості звернення особи до Верховного Суду України із заявою про перегляд судового рішення на підставі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення державою міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом. Використання заявником усіх національних засобів правового захисту є обов’язковою умовою звернення особи до Суду, але не завжди. Як відомо, відповідно до п. 1 ст. 35 Конвенції Суд може брати справу до розгляду лише після того, як було вичерпано всі національні засоби юридичного захисту. Тобто прийняття Судом заяви до розгляду залежить від того, чи оскаржував заявник рішення суду першої інстанції у всіх наглядових судових інстанціях своєї країни, перш ніж звернутись до Суду зі скаргою на порушення права особи на справедливий суд. Регламент та судова практика Сулу свідчать про обов’язковість дотримання індивідуальним заявником зазначеної вимоги Конвенції. В Україні, за визначенням Вищого господарського суду України (див. Інформаційний лист від 24.07.2008 р. № 01-8/451), таким остаточним рішенням стосовно вичерпання всіх національних засобів захисту в господарському процесі є рішення Судової палати у господарських справах ВСУ (див. рішення Суду у справі MPP Golub v. Ukraine (dec.), no. 6778/05, від 03.04.2006 р.). Отже, перебіг шестимісячного строку, встановленого ст. 35 Конвенції для подання індивідуальної заяви про порушення в Україні прав, викладених у Конвенції та протоколах до неї, розпочинається з дати ухвалення ВСУ відповідного судового рішення. При цьому щодо заяв, які не стосуються чітко визначених подій і дат або порушення, що триває, цей строк не обчислюється (див. рішення Суду у справі Ponomarenko v. Ukraine, no. 13156/02, §29, від 14.06.2007 р.). Заявник у Справі крім інших підстав посилається також на незаконність арешту активів ОАО „Нафтова компанія „ЮКОС” (далі – Компанія) за рішенням судового приставу, відмову судового приставу надати представникам Компанії можливість ознайомитись із матеріалами справи виконавчого провадження, невжиття судовим приставом заходів із першочергового продажу акцій акціонерного товариства „Сібнефть”, видачу судовим приставом наказу про стягнення з Компанії виконавчого збору в розмірі 7% та обставини оцінки та продажу ОАО „Юганскнефтегаз”. Проте, як вбачається з пояснень Уряду РФ, наведених в рішенні Суду, заявник у Справі не надав доказів використання всіх національних засобів правового захисту, а тому не дотримався вимог ч. 1 ст. 35 Конвенції. У зв’язку із наведеним Суд зазначив (§637–638), що ч. 1 ст. 35 Конвенції має застосовуватись із певною мірою гнучкості та без надмірного формалізму. Немає сенсу використовувати засоби правового захисту, які є неадекватними та неефективними. Хоча ідея наведеного висновку Суду і зрозуміла, зазначена норма Конвенції має доволі формалізований характер. Як вбачається з п/п (f) п. 1 та п. 2 Правил 47 [26] Регламенту Суду, заявник у заяві до Суду повинен підтвердити дотримання критеріїв прийнятності (вичерпання національних засобів правового захисту і правило щодо шестимісячного строку), викладених у п. 1 ст. 35 Конвенції, та надати інформацію, особливо документи і рішення, зазначені вище, що змогли б довести відповідність критеріям прийнятності (вичерпання національних засобів правового захисту і правило щодо шестимісячного строку), викладеним у п. 1 ст. 35 Конвенції. Очевидно, що одних пояснень заявника щодо неадекватності та неефективності національних засобів правового захисту буде замало для прийняття заяви до розгляду в Суді. Припускаємо, що Суд може проявити гнучкий, без надмірного формалізму, підхід, застосовуючи п. 1 ст. 35 Конвенції лише до окремих, неосновних вимог заявника, (наприклад, стосовно рішень суду першої інстанції про забезпечення позову, як це було в зазначеній Справі). Проте заявник все ж таки має використати всі національні засоби правового захисту, аби довести виконання вимог п. 1 ст. 35 Конвенції. Слід визнати, що загалом наведений приклад свідчить про застосування Судом принципу верховенства права. У першу чергу суд має забезпечити реалізацію особою її права на судовий захист. Відповідно до рішення у справі (§536–541, 545-548) Суд дійшов висновку про порушення РФ права заявника на справедливий суд, передбаченого ст. 6 Конвенції. У рішенні Суду зазначено, що заявнику був наданий надто короткий час для ознайомлення з матеріалами справи за позовом Міністерства податків та зборів РФ, поданого до Арбітражного суду м. Москви, та для підготовки апеляційної скарги на рішення цього арбітражного суду. Заперечення представників Уряду РФ щодо додержання національним судом вимог процесуального законодавства Судом не взято до уваги, оскільки, за його визначенням, дотримання строків розгляду справи в суді не має відбуватись за рахунок процесуальних прав жодної зі сторін, особливо коли йдеться про значну за обсягом та складну справу. Суд у своєму рішенні зазначив, що заявникові требу було надати достатньо часу для вивчення змісту всіх документів у справі. Зазначений висновок Суду має велике практичне значення, оскільки у вітчизняних судах часто можна почути, що клопотання сторони про відкладення розгляду справи, яке мотивоване необхідністю вивчення додатково наданих іншою стороною документів, залишається без задоволення через закінчення встановленого законом двомісячного терміну розгляду справи. У таких ситуаціях відчувається абсолютно інший пріоритет обов’язків суду: національні суди в першу чергу забезпечують дотримання строків розгляду справи, а право сторони на ознайомлення з матеріалами справи, підготовку до судового засідання суттєво обмежують, незважаючи на складність справи та/або її значний обсяг. Також слід додати, що в ході судової реформи 2010 р. в Україні термін апеляційного оскарження значно скоротили під приводом забезпечення якнайшвидшого розгляду справ у судах та внесення ясності й остаточності у спірні правові питання. Так, згідно із Законом від 07.07.2010 р. № 2453-VI значно скорочено терміни апеляційного оскарження рішень суду першої інстанції у цивільних та адміністративних справах, а також терміни касаційного оскарження рішень у цивільних, господарських та адміністративних справах. З наведеного можна зробити висновок, що судова практика та судова реформа в Україні дотримуються інших, ніж у Європі, пріоритетів, віддаючи перевагу формі судового процесу над процесуальними правами громадян та юридичних осіб. Позовна давність передбачає права не тільки кредитора, але й боржника. Хоча глава 19 Цивільного кодексу України ретельно визначила права сторін при застосуванні строків позовної давності, в рішенні Суду (§570) є новела для українського законодавства. Там зазначається, що позовна давність – це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Терміни позовної давності, що є звичайним явищем в національних законодавствах держав – учасників Конвенції, виконують кілька завдань, у тому числі забезпечують юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, яке можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу. Зазначений висновок Суду дає підстави вважати, що боржник має певні матеріально-правові права, які безпосередньо пов’язані з позовною давністю. Будь-який суд національної юрисдикції, вирішуючи питання про пропуск кредитором позовної давності, фактично вирішує питання не тільки про право кредитора на звернення до суду за захистом свого порушеного права, але й про право боржника бути звільненим від переслідування або притягнення до суду. Отже, визнаючи поважними причини пропущення кредитором позовної давності та надаючи кредиторові судовий захист, суд одночасно впливає на право боржника. Очевидно, що боржник також повинен отримати можливість захистити своє право та у зв’язку із цим оскаржити рішення суду. Із практичного погляду висновки Суду, наведені у рішенні, можуть бути використані українськими юристами як правова підстава для заперечень на клопотання представників прокуратури про відновлення строку, відведеного на звернення до суду із позовом в інтересах держави, в особі державних органів або державних підприємств. Судова практика у цій категорії справ, поширена в Україні, на нашу думку, не відповідає практиці Суду, оскільки не вносить впевненості та остаточності у правовідносини суб’єктів права і залишає боржнику ризик бути притягнутим до відповідальності протягом років, а то й десятиліть, допоки прокурор раптово не дізнається про здійснене боржником правопорушення і не звернеться до нього з позовом. Процедура виконавчого провадження і дії державного виконавця не мають заважати боржнику добровільно виконати своє зобов’язання перед кредитором. Відповідно до рішення Суду (§617–658) визнано факт порушення прав заявника, передбачених ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції, яке полягає в невідповідності заходів РФ зі стягнення боргу із заявника меті виконавчого провадження. Зокрема, як зазначено в рішенні Суду, державні органи проявили систематичну прямолінійність щодо темпу стягнення боргу із заявника, здійснюючи заходи дуже швидко та постійно відмовляючи заявникові у додатковому часі. Суд також визнав, що такі дії частково викликані вимогами національного права РФ. Проте, враховуючи обставини справи, Суд визнає, що подібна відсутність гнучкості справила загальний негативний вплив на здійснення виконавчого провадження зі стягнення боргу із заявника у Справі. Що стосується вітчизняних реалій, то навіть простий аналіз правил здійснення виконавчого провадження в Україні дозволяє прогнозувати можливість повторення сумної історії, що сталася з Компанією в частині примусового стягнення боргу, із будь-яким українським підприємством, щодо якого порушене виконавче провадження. Відповідно до ст. 25 Закону «Про виконавче провадження» в постанові про відкриття виконавчого провадження державний виконавець вказує про необхідність боржнику самостійно виконати рішення у строк до семи днів із моменту винесення постанови (у разі виконання рішення про примусове виселення боржника – у строк до 15 днів) та зазначає, що в разі ненадання боржником документального підтвердження виконання рішення буде розпочате примусове виконання цього рішення зі стягненням з боржника виконавчого збору і витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, передбачених цим Законом. За заявою стягувача державний виконавець одночасно з винесенням постанови про відкриття виконавчого провадження може накласти арешт на майно та кошти боржника, про що виноситься відповідна постанова. Тобто законодавець визначає право державного виконавця надати боржникові можливість добровільно виконати своє зобов’язання перед кредитором або не надати. Така от умовна добровільність. Цією ж нормою закону передбачено, що копії постанови про відкриття виконавчого провадження надсилаються не пізніше наступного робочого дня стягувачу та боржникові. Якщо враховувати нормативні строки пересилання поштових відправлень, передбачені п. 4 наказу Міністерства транспорту та зв'язку України від 12.12.2007 р. № 1149, то, наприклад, у Києві боржник отримає відомості про відкриття щодо нього виконавчого провадження не раніше ніж на 6-й день після винесення відповідної постанови. Отже, на виконання вимоги державного виконавця боржник має не більше двох днів. Погодьтесь, що часу обмаль. А в разі стягнення значної суми цього часу явно не вистачить для мобілізації обігових коштів підприємства та перерахування їх на рахунок відділу державної виконавчої служби з метою виконання грошового зобов’язання. Як свідчить практика, у більшості випадків примусового стягнення боргу державний виконавець виносить постанову про накладення арешту на все майно боржника одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження. Очевидно, що визначений українським законодавством порядок стягнення боргу не передбачає гнучких та водночас ефективних механізмів стягнення боргу. Оскільки дії державного виконавця мають здійснюватись відповідно до закону, то без внесення змін до чинного законодавства чекати гнучкості від будь-якого виконавця не доводиться. Отже, маємо те, що маємо. З одного боку, прямолінійна процедура стягнення боргу на практиці демонструє вкрай низький рівень виконання судових рішень. З іншого – кількість скарг на правопорушення під час виконавчого провадження, у тому числі і до Суду, вражає. Між тим, враховуючи рішення Суду, маємо приклад, коли формально законні, але фактично шкідливі дії чи бездіяльність органів державної виконавчої служби відносно заявника розцінені Судом як порушення права особи на мирне володіння своїм майном, передбачене ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції. Не виключено, що остаточне рішення Суду також передбачатиме справедливу сатисфакцію потерпілій стороні. Але не все так сумно. Величезним здобутком народу України слід визнати політичний вибір на користь європейських цінностей, серед яких людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищими соціальними цінностями. Використання Конвенції як одного з основних джерел права в Україні, застосування вітчизняними судами принципу верховенства права і практики Суду поступово змінюють життя українців на краще.