Договір франчайзингу поширений більше ніж у 80 країнах світу і є перевіреним методом ведення бізнесу, який з успіхом застосовується в багатьох галузях промисловості. Причиною популярності франчайзингу є декілька переваг, що дозволяють знизити операційні витрати та підвищити ефективність виробничої діяльності, а це особливо важливо для сучасної України. Однак франчайзингові відносини є для українців відносно новими, і на даний час обсяг та якість їх правового регулювання недостатні.

Слід нагадати, що вітчизняному законодавству невідомий термін "франчайзинг", його еквівалентом є поняття "комерційна концесія". А щоб уникнути додаткових незручностей на етапі пристосування франчайзингу до умов українського законодавства, доцільно використовувати поняття, загальновживані в міжнародній практиці.

Договір комерційної концесії регулюється Цивільним кодексом України (глава 76), Господарським кодексом України (глава 36), спеціальним законодавством у сфері захисту прав інтелектуальної власності, конкуренції, прав споживачів та нормами про відповідальність за якість товару. Існує думка, що для зміцнення законодавчої бази необхідно прийняти Закон "Про франчайзинг". Вважаємо, що договір франчайзингу достатньо регулюється договірним правом, отже, немає потреби у спеціальних законах та регулівних структурах. Як свідчить практика, дублювання норм може призвести до ускладнень. Яскравим прикладом є норми, що регулюють форму договору комерційної концесії та наслідки її недотримання і передбачаються одночасно ЦКУ та ГКУ.

Обидва кодекси містять вимогу про обов’язкову письмову форму договору франчайзингу. При цьому ГКУ додатково вимагає, щоб договір було укладено у вигляді єдиного документа. Українське законодавство не визначає поняття «єдиний документ», але, якщо єдиний документ має включати всі стандарти, описи бізнес-процесів із зобов’язаннями сторін тощо, на які є прямі посилання в договорі франчайзингу, то виконати цю вимогу фактично неможливе через великий обсяг зазначених документів. Крім того, договір може містити комерційну таємницю, а тоді укладення договору єдиним документом та його подальша обов’язкова державна реєстрація є особливо недоречними.

евизначеність наслідків недотримання форми договору також виникає через суперечності між нормами кодексів. Так, ЦКУ передбачає нікчемність договору франчайзингу через недотримання письмової форми, а ГКУ – його недійсність. Договір комерційної концесії, укладений із порушенням встановленої законом форми, відноситься до нікчемних договорів, що є недійсними в силу прямої вказівки закону, а відтак, визнання недійсності нікчемного правочину судом не вимагається. Навпаки, в ГКУ як загальне правило встановлюється необхідність визнання договору недійсним, тобто пред’явлення відповідного позову та його задоволення судом.

Крім зазначених існує проблема реалізації положень ЦКУ, що регулюють процедуру реєстрації договору франчайзингу. Згідно із ЦКУ реєстрацію здійснює орган, що здійснив державну реєстрацію правовласника, а якщо власник зареєстрований в іншій державі – орган, що здійснив реєстрацію користувача. На жаль, невнесення до компетенції державних реєстраторів повноваження щодо реєстрації договорів комерційної концесії та відсутність у них відповідних знань теоретично позбавляють підприємців права використовувати цей інститут цивільного права. Цікаво, що відповідно до судової практики, оскільки сторони позбавлені можливості виконати свій обов’язок здійснити реєстрацію, її відсутність не свідчить про неукладеність і, відповідно, недійсність договору. Крім того, ЦКУ містить норму, згідно з якою у відносинах із третіми особами сторони мають право посилатися на договір лише з моменту його державної реєстрації. Якщо припустити, що на практиці державна реєстрація не може бути здійснена, то виконувати договір і вирішувати спірні питання, так само як і посилатися на положення договору перед споживачами та судом, юридично неможливо, а отже, сторони незареєстрованого договору фактично позбавляються можливості захистити свої законні права.

ирішенням зазначених проблем може стати проект Закону «Про внесення змін до Цивільного та Господарського кодексів України (щодо договорів комерційної концесії)», зареєстрований 16 травня 2011 р. Відповідні зміни запропоновано внести до ч. 2 ст. 1118 ЦКУ та ч. 2 ст. 367 ГКУ. Цим Законом має бути прийнято рішення про те, що обов’язкову реєстрацію договорів здійснюватиме Державна служба інтелектуальної власності, яка є обізнанішою у цій сфері, ніж державні реєстратори.

Законодавче забезпечення функціонування франчайзингу сприятиме економічному розвитку країни та залученню інвестицій. Для цього треба привести у відповідність норми ЦКУ та ГКУ, внести зміни до розділу ЦКУ, що містить положення про договір комерційної концесії, і використовувати в законодавстві про франчайзинг поняття, загальновживані в міжнародній практиці.