Проблеми здійснення та захисту корпоративних прав, здається, стали невичерпним предметом наукових досліджень і правозастосовної діяльності. Їх коло оновлюється практикою, що вимагає вирішення нагальних проблем застосування чинного законодавства. Але інколи проблеми породжуються прогалинами або ж нечіткістю законодавчого регулювання. У цьому разі оптимальним варіантом їх вирішення є прийняття відповідних правових норм. Питання, що пропонуються до обговорення у статті Романа Крупника «Чи подолає Конституційний Суд України правовий колапс у корпоративних спорах?» («Правовий тиждень» від 13 листопада 2012 р.) і в конституційному зверненні ТзОВ «Ліхтнер Бетон Львів» щодо офіційного тлумачення положень ч. 4 ст. 58 та ч. 1 ст. 64 Закону України «Про господарські товариства» (далі – Закон), стали проблемними практично одразу після введення цього Закону в дію. 

Отже, засновники створюють самостійну юридичну особу, формують її статутний капітал, набувають корпоративних прав. З часом виникають конфлікти інтересів, розбіжності у стратегії і тактиці ведення бізнесу і, як наслідок, проблеми зі здійсненням корпоративних прав. З одного боку, правильно, що суди та інші державні органи мінімізують втручання в діяльність корпоративних юридичних осіб, адже йдеться про внутрішні питання. Механізм їх вирішення фіксується у внутрішніх локальних актах і забезпечується діями учасників корпорації. Він функціонує нормально за умови добросовісного використання усіма учасниками юридичної особи своїх суб’єктивних прав. Той самий механізм, запрограмований законодавцем і деталізований у локальних актах юридичної особи, дає збої, щойно хтось з учасників зловживає своїми правами.

Категорія «зловживання правом» є дискусійною в науковій літературі і може бути предметом окремого дослідження як у загальнотеоретичному плані, так і у плані здійснення корпоративних прав. Але не викликає сумнівів, що при зловживанні правом ситуація виходить за межі внутрішньокорпоративної. Адже відповідно до норм ст. 13 Цивільного кодексу України (про межі здійснення цивільних прав) при здійсненні своїх прав особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в іншій формі.

Ці норми розміщені в Розділі 1 Книги першої ЦКУ, а це свідчить, що вони мають загальний характер і підлягають застосуванню у всіх випадках зловживання правом. Інша справа, що суди оцінюють зловживання правом, яке вписується у конкретний склад правопорушення, а якщо такого немає, не може йтися про зловживання. У цьому разі проблема є суто теоретичною. Такий підхід цілком слушний у публічно-правовій сфері. Приватноправові відносини вимагають іншого підходу. Адже при аналізі конкретної проблеми завжди окреслюється набагато ширше коло питань – за принципом поширення концентричних кіл від кинутого у воду каменя.

Отже, відповідно до ч. 1 ст. 140 ЦКУ та ч. 1 ст. 50 Закону товариством з обмеженою відповідальністю є засноване одним або кількома особами товариство, статутний капітал якого поділений на частки, розмір яких встановлюється статутом. Правовий режим статутного капіталу визначається нормами ст. 144 ЦКУ та Закону.

Функціональне призначення статутного капіталу неодноразово змінювалося: статутний капітал товариства мав гарантувати інтереси кредиторів такого товариства, його формування у визначеному розмірі розглядалося як умова державної реєстрації юридичної особи тощо. На даний час законодавець цілком відмовився від імперативного припису щодо формування мінімального розміру статутного капіталу. У будь-якому разі статутний капітал – стартова майнова база для ведення справ товариством.

Законодавчо закріплений обов’язок учасників товариства щодо формування статутного капіталу (ст. 117 ЦКУ, ст. 11 Закону). Відповідно до ч. 1 ст. 115 ЦКУ та ч. 1 ст. 12 Закону господарське товариство є власником майна, переданого йому учасниками товариства у власність як вклад до статутного капіталу. Факт передачі майна до статутного капіталу товариства є одним із правовстановлюючих фактів для товариства як юридичної особи щодо набуття нею права власності на передане майно і одночасно правоприпиняючим фактом для особи, що передала майно як внесок. А відтак, статутний капітал – це реальні активи, а не ідеальні частки, визначені установчими документами. Невнесений вклад, невнесена частка вкладу не стають власністю товариства, хоча розмір вкладу визначений для кожного учасника.

Відповідно до імперативних норм ст. 52 Закону статутний капітал товариства з обмеженою відповідальністю підлягає сплаті учасниками товариства до закінчення першого року з дня державної реєстрації товариства. Правові наслідки теж визначені імперативно: якщо учасники до закінчення першого року із дня державної реєстрації товариства не внесли (не повністю внесли) свої вклади, загальні збори учасників приймають одне з таких рішень: про виключення зі складу товариства тих учасників, які не внесли (не повністю внесли) свої вклади, та про визначення порядку перерозподілу часток у статутному капіталі; про зменшення статутного капіталу та про визначення порядку перерозподілу часток у статутному капіталі; про ліквідацію товариства.
Отже, до закінчення першого року із дня державної реєстрації товариства розмір часток кожного з них може визначатися виключно статутом товариства, оскільки той з учасників, що не повністю вніс свою частку, ще може вчинити відповідні дії без будь-яких правових наслідків. Після спливу зазначеного строку законодавець в імперативному порядку вимагає вчинення товариством визначених дій.

Правильна правова оцінка ситуації після спливу року із дня державної реєстрації товариства можлива з урахуванням такого: 1) учасник (учасники) не внесли (не повністю внесли) свої вклади, загальні збори товариства не прийняли жодного рішення із пропонованих у ст. 52 Закону, що практично виключається; 2) учасник (учасники) не внесли (не повністю внесли) свої вклади, а загальні збори об’єктивно не можуть прийняти жодного рішення, оскільки учасники не з’являються на збори. Повністю виключається можливість забезпечення кворуму загальних зборів, а відтак і прийняття ними будь-якого рішення.
Така ситуація може мати місце, і коли вклади внесені повністю, але через ухилення від участі в загальних зборах певних учасників (учасника) паралізується будь-яка можливість скликання та прийняття рішень загальними зборами. Юридична особа стає недієздатною (термін законодавчо не застосовується, хоча є підстави для наукового обговорення підстав і правових наслідків тимчасової недієздатності юридичної особи). Оскільки питання про виключення недобросовісного учасника належить до виключної компетенції загальних зборів і суди відмовляються розглядати такі справи, настає правовий колапс.
Позиція, висловлена президією Вищого господарського суду в рекомендаціях «Про практику застосування законодавства у розгляді справ, що виникають з корпоративних відносин», що законодавство не передбачає обмеження кількості голосів учасників товариства з обмеженою або додатковою відповідальністю лише сплаченими частками у статутному капіталі є формальною, але не такою, що пропонує вирішення проблеми.

Господарські товариства (у тому числі товариства з обмеженою відповідальністю) – це підприємницькі товариства, які відповідно до їх законодавчого визначення у ст. 84 ЦКУ здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками. Тому формування їхньої майнової бази (статутного капіталу) підпорядковане конкретній меті – веденню підприємницької діяльності.

Саме сформована (реальна) майнова база (статутний капітал), а не визначена у відповідних документах має як правове, так і економічне значення. А тому учасники товариства мають кількість голосів, пропорційну розміру їхніх внесених (реальних) часток у статутному капіталі. Невнесена частка (чи частково невнесена) – непрацююча частка, така, що не задіяна з метою одержання прибутку у підприємницькій діяльності. Яким же чином вона може враховуватися при визначенні кількості голосів, що належать учаснику?

Нечіткість правової норми ч. 4 ст. 58 Закону зумовила різну практику її застосування. Судова практика, що прийняла як обов’язкову рекомендацію президії ВГСУ (це ще раз засвідчує існування судового прецеденту у скритій, невизнаній формі), є хибною. У підприємницькій діяльності задіяний реально внесений капітал. Саме він використовується при провадженні діяльності підприємницьким товариством із метою одержання прибутку. Тому голоси учасників мають враховуватися пропорційно до реально внесеної частки.

Учасник, який не вніс своєї частки, діє недобросовісно як щодо інших учасників, так і щодо товариства загалом, зловживає правом. Учасник (учасники), належним чином повідомлений про час і місце проведення загальних зборів, що умисно не з’являється на загальні збори, тим самим паралізуючи діяльність юридичної особи, зловживає своїми правами, діючи на шкоду як іншим учасникам, так і юридичній особі.

Відповідно до норми ч. 6 ст. 13 ЦКУ в разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, встановлених нормами цієї статті (межі здійснення цивільних прав), суд може зобов’язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом. Санкцією за зловживання правом є виключення недобросовісного учасника зі складу учасників товариства.

Інша справа, що суди відмовляються зайняти активну позицію в таких ситуаціях, приймаючи до обов’язкового виконання рекомендацію президії ВГСУ. За неможливості скликати загальні збори товариства з обмеженою відповідальністю у зв’язку з ухиленням недобросовісного учасника від явки на збори спір про його виключення має підлягати судовому розгляду. Звичайно, при розгляді спору мають бути надані докази належного повідомлення учасника про час та місце проведення загальних зборів і дотримані гарантії його прав із тим, щоб ця процедура не обернулася розправою з небажаним учасником. Це єдиний правильний вихід, що відповідає принципам приватноправового регулювання.

Для усунення різних підходів у судовій практиці та забезпечення надійного правового механізму вирішення спірних ситуацій необхідне офіційне тлумачення КСУ норм чинного законодавства України.

Олександра ЯВОРСЬКА
доктор юридичних наук,
професор кафедри цивільного
права і процесу Львівського
національного університету
ім. І.Франка