Всі рубрики


Окремі питання визнання та виконання в Україні арбітражних рішень.

Поглиблення зовнішньоекономічних відносин має наслідком побільшання спорів за зовнішньоекономічними договорами, більшість з яких вирішують міжнародні арбітражні установи. Тому питання про визнання та виконання в Україні рішень міжнародних арбітражних установ стає все актуальнішим на сучасному етапі розвитку судової системи. Цікавою особливістю таких справ є те, що арбітражні рішення можуть бути виконані практично у всіх юрисдикціях, у яких перебуває боржник або його майно.


До основних переваг арбітражу при вирішенні зовнішньоекономічних спорів належить гнучкіша система вибору процедури, за якою здійснюватиметься судочинство, в тому числі обрання арбітрів та інституції, якій сторони довіряють, а також остаточність арбітражних рішень, конфіденційність і швидкість вирішення спору.

Остаточність арбітражного рішення полягає в тому, що при вирішенні питання про визнання і виконання арбітражних рішень національні суди не переглядають спір по суті і не змінюють рішення, а лише розглядають можливість його визнання та виконання у відповідній юрисдикції та видачі виконавчого документа. Така саме норма діє в Україні. Зокрема, відповідно до п. 1 ст. 35 Закону «Про міжнародний комерційний арбітраж» арбітражне рішення, незалежно від того, в якій країні воно було винесено, визнається обов'язковим і при поданні до компетентного суду письмового клопотання виконується.

В Україні визнання і виконання іноземних арбітражних рішень здійснюється місцевими загальними судами згідно з правилами, передбаченими Цивільним процесуальним кодексом України, відповідно до п. 1 ст. 390 якого рішення іноземних чи міжнародних арбітражів визнаються та виконуються в Україні, якщо їх визнання та виконання передбачені міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності. Чинним міжнародним договором, що регулює питання визнання і виконання міжнародних арбітражних рішень, на даний час є Конвенція про визнання й виконання іноземних арбітражних рішень, укладена у Нью-Йорку в 1958 р. (далі – Конвенція), учасницею якої є й Україна. Відповідно до ст. ІІІ Конвенції арбітражне рішення незалежно від того, в якій країні воно винесене, визнається обов'язковим.

Позиція щодо неможливості перегляду арбітражних рішень по суті закріплена роз'ясненнями Пленуму Верховного Суду України. Так, згідно з п. 12 Постанови «Про практику розгляду судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України» від 24.12.1999 р. №12 суд розглядає клопотання про визнання й виконання рішень іноземних судів (арбітражів) у визначених ними межах і не може обговорювати правильність цих рішень по суті, вносити до них будь-які зміни.
На жаль, національні суди далеко не завжди розуміють специфіку розгляду цієї категорії справ. Інколи вони не досліджують питання про дотримання певних формальних вимог, яким мають відповідати такі судові рішення і клопотання про надання дозволу на їх виконання, а розглядають окремі обставини справи по суті, відмовляючи при цьому в задоволенні клопотання про надання дозволу на виконання таких рішень із підстав, не передбачених законодавством.

Така практика є негативною, адже не лише нівелює саму суть арбітражу як остаточної інстанції з вирішення спорів, але й суперечить принципу правової певності, який згідно з практикою Європейського суду з прав людини є невід’ємною складовою права на справедливий суд і полягає в обов’язковому виконанню остаточних судових рішень та неможливості їх безкінечного перегляду.

Іншою проблемою, з якою стикаються юристи, вирішуючи питання про виконання міжнародних арбітражних рішень, є те, що, незважаючи на визначений Конвенцією вичерпний перелік документів, необхідних для подання відповідного клопотання, суди часто вимагають додаткові документи, що передбачені ЦПК України за відсутності відповідних норм у міжнародних договорах.

Так, відповідно до ч. 2 ст. 394 ЦПК до клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду додаються документи, передбачені міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана ВРУ. Частиною 3 ст. 394 ЦПК встановлено перелік документів, що мають додаватися до клопотання, якщо міжнародними договорами не визначено перелік таких документів або якщо немає такого договору.

Стаття 4 Конвенції встановлює вичерпний перелік документів, які мають бути подані разом із клопотанням про визнання та виконання іноземного арбітражного рішення, а саме: арбітражне рішення або його належним чином завірена копія та арбітражна угода або її належним чином завірена копія. Отже, вимоги до визнання і виконання арбітражного рішення, встановлені Конвенцією, не можуть бути розширені нормами національного законодавства, так само як не можуть встановлюватись більш обтяжливі умови для запитувача визнання і виконання іноземного арбітражного рішення.

Це підтверджує практика ВСУ, зокрема Ухвала ВСУ від 24.11.2010 р. у справі за клопотанням Росукренерго АГ про визнання та звернення до виконання рішення іноземного суду, що підлягає примусовому виконанню, у якій ВСУ зазначив: «Нью-йоркська Конвенція, презюмуючи обов’язковість арбітражного рішення, передбачає вичерпний, що не підлягає розширеному тлумаченню, перелік підстав, за яких компетентний суд може відмовити у визнанні та виконанні арбітражного рішення».

Таким чином, суди не мають права застосовувати положення ч. 3 ст. 394 ЦПК до клопотань про визнання і виконання рішень, які визнаються за процедурою, що встановлена Конвенцією.

Крім згаданих проблем існує й інша – відсутність роз’яснень щодо вирішення певної категорії справ стосовно визнання і виконання міжнародних арбітражних рішень. Зокрема, регламентами багатьох арбітражних інституцій передбачено можливість арбітрів виносити рішення поетапно, шляхом винесення проміжних та остаточних рішень. Таке право, наприклад, передбачене ст. 32 Швейцарського регламенту Міжнародного арбітражу, відповідно до якого крім остаточного арбітражного рішення арбітражний суд має право виносити проміжні, попередні або часткові арбітражні рішення. У цьому разі обидва рішення фактично є окремими процесуальними документами, а за своєю суттю – одним рішенням, у першій частині якого зазвичай встановлюється вина відповідного суб’єкта в порушенні зобов’язань і викладаються обставини справи, а в остаточному рішенні визначається міра відповідальності та суми, що підлягають стягненню. Водночас порядок визнання і виконання таких рішень не врегульований законодавчо і не роз’яснений вищими судовими інстанціями.

Виникає питання: потрібно визнавати та виконувати як остаточне, так і проміжне рішення чи лише остаточне? Оскільки такі рішення є невід’ємними частинами одне одного, необхідно клопотати про визнання обох, а саме: про визнання проміжного рішення і визнання та надання дозволу на виконання остаточного рішення. Водночас питання лише визнання арбітражного рішення не прописане чітко в цивільному процесуальному законодавстві. 

Незважаючи на те що Розділ ЦПК звучить як визнання та звернення до виконання рішень іноземного суду, фактично суди обмежуються функцією надання дозволу на примусове виконання такого рішення, оскільки відповідні положення розділу не передбачають прямо процедуру лише визнання рішення без його виконання. Водночас виконанню можуть підлягати лише рішення, за якими можливе примусове виконання, але здається, що, наприклад, проміжне рішення, яке лише встановлює факт, має визнаватись, а не виконуватись примусово.

Крім заданих законодавчих прогалин неврегульованим залишається питання про розгляд справ щодо визнання і виконання арбітражних рішень, ухвалених відносно кількох відповідачів, які солідарно відповідають за господарськими зобов’язаннями згідно з арбітражним рішенням.

Чинне законодавство та судова практика не містять роз’яснень щодо порядку виконання таких рішень. Згідно з п. 1 ст. 392 ЦПК питання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду розглядається судом за місцем проживання (перебування) або за місцезнаходженням боржника.

У цьому разі слід звертатись з окремими клопотаннями відповідно до кількості відповідачів, з яких арбітражним рішенням присуджено стягнути кошти на користь позивача, за місцем знаходження кожного з них або за місцем знаходження їхнього майна, якщо боржник не має місця знаходження в Україні. При цьому відповідне клопотання мало б містити прохання про надання дозволу на примусове виконання арбітражного рішення в частині, що стосується кожного з боржників.

Слід зазначити, що згадані проблеми можна вирішити шляхом як чіткішого законодавчого закріплення окремих положень, що регулюють процедуру визнання і виконання арбітражних рішень, так і видання відповідних роз’яснень вищими судовими інстанціями. При цьому, незважаючи на складність доведення позиції у разі розгляду «нестандартних» справ щодо визнання і надання дозволу на виконання рішень, вони є практикоформуючими та прецедентними.


Маркіян МАЛЬСЬКИЙ
партнер, керівник Західноукранської філії АО Arzinger


Наталія АНОХІНА
юрист Західноукранської філії АО Arzinger

 

 
 

 

 

 

 

 




 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 


Анонс номера
№1-4 | 29 квітня
Тема тижня:
Юридичний форум
Тема тижня
  • Незворотність змін. Мін’юст та міжнародні партнери – втілюємо зміни разом!
  • Проарбітражний підхід. Про підсумки застосування нового арбітражного законодавства.
  • ДП «СЕТАМ» перейшло від Мін’юсту до сфери управління АРМА.
Придбати PDF-версію
 
 

  

Юридичні компанії України

______________________________

   

  

 

 

______________________________