Зарахування зустрічних однорідних вимог покликане спростити деякі аспекти припинення зобов’язання, адже дозволяє припинити одразу два з них. Це поширений і зручний інститут. Але нараховується чимало судових позовів про застосування заходів, передбачених законом для захисту прав у зв’язку з отриманням заяви про зарахування зустрічних однорідних вимог. Це свідчить про те, що із практичним застосуванням цього інституту пов’язано багато питань.

Щоб краще зрозуміти правову природу інституту зарахування зустрічних однорідних вимог, звернімося до Цивільного кодексу України, ст. 601 якого передбачає припинення зобов’язання шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог і розкриває суть зазначеного інституту. Зобов'язання припиняється зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред’явлення вимоги.

Згідно з цією правовою нормою зарахування можливе за таких умов. При цьому вимоги сторін мають бути зустрічні, тобто такі, які випливають із двох різних зобов’язань між двома особами, у межах яких кредитор одного зобов’язання є боржником іншого та навпаки. Крім того, наявність боргу має бути обов’язково підтверджена належними доказами. Вимоги мають бути однорідними за своєю юридичною природою та матеріальним змістом. Практичне застосування можливості зарахувати зустрічні однорідні вимоги за зобов’язаннями, строк виконання яких не встановлений або не визначений моментом пред’явлення вимоги, є доволі проблематичним.

Зарахування зустрічних вимог може здійснюватися за заявою однієї зі сторін. Проте, якщо сторона, яка отримала заяву, не згодна із зарахуванням зустрічних однорідних вимог, вона може відмовитись від нього лише в судовому порядку на підставі ст. 16 ЦК та ст. 20 Господарського кодексу України. Адже направлення заяви про зарахування зустрічних однорідних вимог однією стороною є одностороннім правочином, що припиняє зобов’язання та не потребує згоди іншої сторони.

Особливі труднощі із зарахуванням зустрічних однорідних вимог виникають, коли щодо одного із кредиторів порушено процедуру банкрутства. Неоднозначність практичного застосування цього інституту зумовлена тим, що законодавство України не містить вичерпного переліку випадків, у яких зарахування зустрічних однорідних вимог неприпустиме. ЦКУ та ГКУ вказують на можливість встановлення інших визначених законом випадків, у яких зарахування зустрічних однорідних вимог є неправомірним. Тому існує глибока проблема, пов’язана із розумінням того, як застосовувати вказаний інститут. Адже те, що не зазначене в законі чітко, можна трактувати по-різному, залежно від тих чи інших умов.

Пунктом 5 ст. 602 ЦКУ передбачено, що зарахування зустрічних вимог не допускається у випадках, встановлених договором або законом.
Згідно із приписами ст. 19 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» мораторій на задоволення вимог кредиторів – це зупинення виконання боржником грошових зобов’язань і зобов’язань щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), термін виконання яких настав до дня введення мораторію, і припинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов’язань та зобов’язань щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), застосованих до прийняття рішення про введення мораторію.

Водночас цей документ не містить прямої заборони щодо погашення вимог кредиторів шляхом зарахування зустрічних вимог, як і прямої вказівки на таку можливість. Зарахування є самостійною підставою припинення зобов’язань, що відрізняється від належного виконання, тому не можна вважати зарахування різновидом способів виконання зобов’язань.

Випадки недопустимості зарахування зустрічних вимог, передбачені ст. 602 ЦК України, за даних обставин відсутні. Цієї правової позиції дотримується Верховний Суд України у постановах від 01.11.2005 р. у справі №15/154 та від 11.06.2006 р. у справі №11/44 тощо.

Практика застосування законодавчих норм щодо можливості зарахування зустрічних однорідних вимог, коли однією зі сторін є банк, відносно якого відкрита ліквідаційна процедура, до недавнього часу була однозначною та не припускала такого зарахування. Неприпустимість зарахування зустрічних однорідних вимог у цьому разі прямо випливала зі змісту ст. 91, 93 і 96 Закону України «Про банки і банківську діяльність», який є спеціальним Законом і відповідно до якого вимоги за зобов’язаннями банку, що виникли під час проведення ліквідації, можуть пред’являтися тільки в межах ліквідаційної процедури. При цьому відсутність спеціальної вказівки на неможливість припинення зобов`язання шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог щодо такого банку не змінює оцінку аналізованих норм, адже їх зміст зводиться до неможливості індивідуального задоволення вимог окремих кредиторів банку поза ліквідаційною процедурою, у тому числі й шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог. Такої саме правової позиції дотримується ВСУ (постанови ВСУ від 24.10.2011 р. у справі №3-112гс11, від 10.10.2011 р. у справі №3-95гс11, від 17.10.2012 р. у справі № 5023/1275/12 тощо). Але сьогодні необхідно враховувати зміни, які були внесені до Закону «Про банки і банківську діяльність». У чинній редакції зазначений документ не забороняє зарахування зустрічних однорідних вимог. що знову може викликати суперечки між правниками.

Такий стан справ свідчить про невідповідність законодавчих норм реальним суспільним умовам. Деякі науковці, вивчаючи питання про зарахування зустрічних однорідних вимог, згадують вчення про правовий прагматизм, згідно з яким право загалом розглядається з погляду його практичності та корисності для суспільства і людини. Із цим важко не погодитись, адже, якщо у процесі реалізації законодавства окремі норми виявляються некорисними для суспільства та спричиняють дисбаланс, вони мають підлягати зміні чи скасуванню.

Яна КОНДРАТЮК
юрист ЮК «Олексій Пуха і Партнери»