Всі рубрики


Розподіл справ у господарських судах України: системні порушення та можливі наслідки.

Чинне українське законодавство в частині розподілу справ у господарських судах грубо порушується. Крім очевидного небажаного впливу на суддів, який ставить під загрозу їхню незалежність, неупередженість і безсторонність, це вже за кілька років може призвести до негативних наслідків на рівні цілої судової системи.


7 липня 2010 р. прийнято Закон «Про судоустрій і статус суддів» №2453-VI, яким кардинально змінено порядок розподілу справ у судах. Частиною 3 ст. 15 цього документа передбачено, що «персональний склад суду для розгляду конкретної справи визначається автоматизованою системою документообігу за принципом вірогідності розподілу справ». Частина 4 цієї ж статті вказує на критерії такого розподілу.

Цим самим документом внесено відповідні зміни до всіх процесуальних кодексів. Вказані положення ст. 15 Закону «Про судоустрій і статус суддів» практично дослівно відтворено в ч. 3 ст. 2-1 Господарського процесуального кодексу України. Частиною 5 ст. 4-6 ГПКУ встановлено, що склад суду визначається за ч. 3 ст. 2-1 ГПКУ. У ч. 1 ст. 20 ГПКУ зазначено, що однією з підстав для відводу судді є порушення при його визначенні порядку, встановленого ч. 3 ст. 2-1 ГПКУ. Викладені новели набрали чинності з 1 січня 2011 р.

Ні Закон «Про судоустрій і статус суддів», ні ГПКУ, ні будь-який інший нормативно-правовий акт рівня закону не містить жодних винятків із наведеного правила про автоматичний розподіл справ, як і дозволу на встановлення таких винятків у підзаконних актах.
Водночас норми щодо розподілу справ містить також Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затверджене 26 листопада 2010 р. Радою суддів України (згідно з ч. 5 ст. 15 Закону «Про судоустрій і статус суддів», чч. 2 та 6 ст. 2-1 ГПКУ порядок функціонування автоматизованої системи визначається Положенням про цю систему, яке затверджує Рада суддів).

Порядок розподілу, встановлений Положенням, такий:

  1. розподіл здійснюється з урахуванням спеціалізації, яка визначається зборами суддів (пп. 3.1.2, 3.1.4);
  2. автоматизованою системою для розгляду справи визначається лише головуючий/доповідач (відповідно в першій та двох вищих інстанціях). При цьому в разі настання обставин, які унеможливлюють його участь у розгляді справи, і якщо це може спричинити порушення строку розгляду справи, справа «може бути розподілена між суддями повторно відповідно до цього Положення» (пп. 3.1.6, 3.1.11);
  3. порядок визначення та заміни (у разі відпустки, відрядження тощо) решти, крім головуючого/доповідача, суддів колегії встановлюється зборами суддів (пп. 3.1.6, 3.1.7, 3.1.12).

Такі рішення зборів суддів, різні в кожному окремому суді, складають «третій шар» нормативного регулювання порядку розподілу справ. Встановлений ними порядок практично зводиться до того, що інших, крім головуючого/доповідача, членів колегії визначає голова суду, секретар відповідної судової палати тощо, однак у будь-якому разі вони не визначаються автоматизованою системою.

Про зміст цих рішень можна дізнатись із наявних у Держреєстрі судових рішень процесуальних документів в окремих справах (наприклад, щодо Господарського суду Київської області – з ухвали цього суду від 18.04.2013 р. у справі №3/066-11, щодо Харківського апеляційного господарського суду – з постанови Вищого господарського суду України від 13.03.2013 р. у справі №5023/3530/12, щодо ВГСУ – з ухвали ВГСУ від 31.01.2012 р. у справі №9/376-07).

Таким чином, за нормативно-правовими актами рівня закону склад господарського суду для розгляду справи повністю і в будь-якому разі формується виключно автоматизованою системою документообігу суду. За підзаконними актами судової влади у всіх колегіях, які слухають справи, тобто інколи в першій інстанції і завжди в апеляційних судах і ВГСУ, щонайменше двоє із трьох суддів визначаються не автоматизованою системою.

На практиці суди дотримуються саме підзаконного, а не законного порядку розподілу справ. Відхилення відводів, що заявляються через таке порушення закону, найчастіше обґрунтовується простим посиланням на Положення і відповідне рішення зборів суддів. Особливий наголос при цьому робиться на нормах Закону «Про судоустрій і статус суддів» і ГПКУ, якими Раду суддів уповноважено затверджувати вказане Положення. Відтак, ключове питання «Чи не суперечать зазначені підзаконні акти Закону?» залишається без відповіді.

З цього можна зробити висновок: суд у такий спосіб констатує відсутність порушення закону, опосередковано стверджуючи, що парламент наділив Раду суддів правом встановлювати винятки із загального правила про автоматизований розподіл, уповноваживши її визначати порядок функціонування автоматизованої системи. Адже суди все-таки не заперечують, що суддя, призначений, наприклад, головою суду, – це не суддя, визначений системою, як цього вимагає текст Закону. Вони натомість обґрунтовують, чому суддю могло бути призначено саме головою суду.

Викладене суперечить буквальному змісту ч. 3 ст. 15 Закону «Про судоустрій і статус суддів» і ч. 3 ст. 2-1 ГПКУ, якими ясно встановлено, що судді визначаються (чим?) автоматизованою системою, а не (як?) в порядку, визначеному порядком функціонування цієї системи. Навіть якщо прийняти останнє тлумачення, в Положенні з огляду на його зміст, визначений Законом (порядок функціонування автоматизованої системи документообігу), не може йтися про те, що жодним чином не стосується роботи цієї системи, наприклад про визначення засад формування колегій суддів зборами суддів тощо.

Те ж саме випливає і з системного тлумачення ГПКУ: ч. 1 ст. 20 і ч. 5 ст. 4-6 ГПКУ містять пряме посилання саме на ч. 3 ст. 2-1 ГПКУ, де йдеться про визначення судді автоматизованою системою і де навіть не згадується Положення.

Про наміри парламенту щодо впровадження автоматизованого розподілу справ (а їх теж слід враховувати при тлумаченні) яскраво свідчить фрагмент пояснювальної записки Адміністрації Президента до проекту Закону «Про судоустрій і статус суддів»: «З метою унеможливлення впливу голови суду на суддів відповідного суду законопроектом передбачається запровадження в усіх судах загальної юрисдикції автоматизованої системи документообігу та розподілу справ».

Мусимо констатувати, що суди впроваджують практику «ручого» визначення навіть головуючого/доповідача (див, наприклад, ухвали Господарського суду Одеської області від 21.03.2012 р. у справі №34-12-27/176-10-5557, від 13.11.2012 р. у справі №25-19/17-914, ухвали Господарського суду м. Києва від 17.12.2012 р. у справі №21/239, від 20.02.2013 р. у справі №5011-73/6482-2012). Це виправдовують (див. зазначені ухвали Господарського суду Одеської області) п. 3.1.11 Положення, згідно з яким у випадках, вказаних вище, справа «може бути розподілена між суддями повторно відповідно до цього Положення». Суди вказують, що слово «може» стосується не «бути розподілена», а «відповідно до Положення», відтак, п. 3.1.11 імпліцитно містить норму про можливість розподілу справи «не відповідно до Положення». Цей «невідповідний Положенню» спосіб визначається зборами суддів і подібний до того, яким обираються інші, крім головуючого/доповідача, члени колегії.

Не має значення, істинне чи хибне таке тлумачення, адже визначення судді не автоматизованою системою у будь-якому разі суперечить закону, незалежно від того, чи відповідає воно Положенню. Водночас невідповідність запропонованого тлумачення змісту самого п. 3.1.11 Положення очевидна. По-перше, за логікою суду з фрази на кшталт «А має право на Б в порядку В» випливає, що А має право на Б як у порядку В, так і в будь-якому іншому порядку, що, своєю чергою, практично викреслює з норми приписку «в порядку В», адже позбавляє її нормативного навантаження, тоді як суд має лише з’ясовувати дійсний зміст норми і не може змінювати її. По-друге, за такого тлумачення між метою норми (недопущення порушення процесуальних строків) і засобом її досягнення, як його пропонують розуміти суди (відхід від загального правила про автоматизований розподіл), немає жодного логічного зв’язку.

Як видно з викладеного, проблема законності при формуванні складу господарського суду є системною і підкріплена низкою підзаконних актів, які суперечать Закону, однак попри це застосовуються без жодних застережень. Особливо актуальним це питання є з погляду дотримання Україною міжнародних зобов’язань за Європейською конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод.

Так, п. 1 ст. 6 Конвенції передбачено право кожного на вирішення спору щодо його цивільних прав та обов’язків незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Європейський суд з прав людини (далі – Суд) із вимоги встановлення суду законом вивів дві норми.

По-перше, у країні з кодифікованим законодавством засади відправлення судочинства мають визначатися актами саме парламенту, а не органів виконавчої чи навіть судової влади (п. 23 Рішення Суду у справі «Сокуренко і Стригун проти України» (Sokurenko and Strygun v. Ukraine), заяви № 29458/04 і № 29465/04). Саме тому ні Рада суддів, ні тим більше збори суддів окремих судів не мають права встановлювати, у яких випадках і яким чином судді визначаються для розгляду справи не автоматизованою системою. Регулювання цих питань зазначеними органами не є «законом» у розумінні п. 1 ст. 6 Конвенції.

По-друге, розгляд справи судом, сформованим із грубим порушенням закону, апріорі є порушенням права на законний суд, гарантованого п. 1 ст. 6 Конвенції. При цьому, оскільки порушення Конвенції випливає безпосередньо з порушення національного закону, Суд сам встановлює, чи мало останнє місце, на відміну від звичайної практики покладатися в питаннях тлумачення національного права на національні суди (ця практика проявляється хіба що у вимозі грубого порушення закону для констатації недотримання п. 1 ст. 6 Конвенції). З цього приводу див. пп. 58–61 Рішення у справі «ДМД Груп, А.С. проти Словаччини» (DMD Group, A.S. v. Slovakia), заява №19334/03). Практика Суду свідчить, що порушенням Конвенції є недотримання порядку визначення навіть народних засідателів (п. 39 Рішення у справі «Посохов проти Росії» (Posokhov v. Russia), заява № 63486/00). Відповідно, тим більше порушенням Конвенції визнаватиметься недотримання закону при виборі інших, крім головуючого/доповідача, професійних суддів – членів колегії.


***


З огляду на викладене доводиться констатувати, що в системі господарського судочинства утворився цілий пласт судових справ, у яких Суд має всі підстави встановити порушення п. 1 ст. 6 Європейської конвенції з наступним скасуванням рішень у всіх цих справах Верховним Судом і поверненням їх на повторний розгляд (п. 2 ч. 1 ст. 111-16 ГПКУ). Ідеться про всі справи, розгляд яких завершено у ВГСУ (маючи на увазі неординарний характер такого засобу захисту, як заява про перегляд рішення ВГСУ Верховним Судом) і за якими не збіг шестимісячний строк давності звернення до Суду (ст. 35 Конвенції).

Ця проблема, характерна для України, ще не знайшла відображення у практиці Суду, однак лише тому, що новий порядок розподілу справ встановлено нещодавно і Суд ще не мав нагоди оцінити описані порушення. Крім того, для такої оцінки заявники мають піднімати це питання перед Судом окремо.

Виправити ситуацію можна, лише узаконивши теперішню практику «ручого» розподілу справ (що, очевидно, вкрай небажано) або ж негайного припинивши порушення чинного законодавства щодо розподілу справ винятково автоматизованою системою. Судді повинні брати відвід від розгляду справ, які передаються їм не шляхом такого розподілу. А рада суддів має невідкладно привести Положення у відповідність до закону, у тому числі передбачивши механізм вибору і заміщення системою інших, крім головуючого/доповідача, членів колегії.


Ігор СЕМАК
юрист ТОВ «ЮК «Стоік»

 

 
 

 

 

 

 

 




 

 

 

 

 

 

 


Анонс номера
№23-24 | 31 грудня
Тема тижня:
Податки та збори
Тема тижня
  • Повернення сплаченого збору за пенсійне страхування на купівлю квартири: порядок, дії, документація, вартість.
Придбати PDF-версію
 
 

Юридичні компанії України

______________________________

   

  

 

 

______________________________