Всі рубрики


Висновки Верховного Суду України.

 

 

За результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України.


Судова палата у цивільних справах ВСУ сформувала висновки, викладені у постановах, ухвалених за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України за І півріччя 2014 р. Зокрема, надано правові висновки у спорах про право власності та інші речові права, у спорах щодо виконання зобов’язань; у спорах, що виникають із договорів позики, кредитних договорів; у спорах щодо забезпечення виконання зобов’язань та щодо визнання правочинів недійсними, у спорах, що виникають із трудових правовідносин; у спорах щодо перерахунку щомісячних страхових виплат та щодо відшкодування шкоди; у спорах, що виникають із житлових, спадкових і сімейних правовідносин тощо.


Спори про право власності та інші речові права

1. Задовольняючи позов про визнання права власності на частку житлового будинку з господарсько-побутовими будівлями на підставі ст.ст. 120, 123 Цивільного кодексу УРСР (далі – ЦК УРСР), суди виходили з того, що спірний будинок відносився до суспільної групи господарств – колгоспний двір, посилаючись на витяг із погосподарської книги та свідоцтво про право власності на цей будинок. Порядок введення погосподарського обліку в сільських радах визначався вказівками по введенню погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів (далі – вказівки), затвердженими постановою Державного комітету статистики СРСР (далі – Держкомстат СРСР) від 12 травня 1985 р. №5-24/26, а згодом – вказівками, затвердженими постановою Держкомстату СРСР від 25 травня 1990 р. №69. Згідно із цими вказівками суспільна група господарства визначалась залежно від роду занять голови господарства (сім’ї). Особи, які працювали в колгоспі, але не були членами колгоспу, відносились до суспільної групи робочих або службовців залежно від займаної посади. За таких обставин застосування судами норм ст.ст. 120, 123 ЦК УРСР без з’ясування питання щодо правильності віднесення будинку до суспільної групи господарств – колгоспний двір є помилковим (постанова Судової палати у цивільних справах ВСУ від 15 січня 2014 р. у справі №6-145цс13).

2. Відповідно до чч. 1,2 ст. 364 ЦК України кожен із співвласників спільної часткової власності має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (ч. 2 ст. 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою. Під час вирішення справ про стягнення грошової компенсації вартості частки квартири, що знаходиться у спільній частковій власності, крім указаної спеціальної норми, суду необхідно враховувати й загальні засади цивільного законодавства (ст. 3 ЦК України) щодо справедливості, добросовісності й розумності, зважаючи на права та інтереси всіх співвласників. Одночасно суду треба ретельно вивчити обставини справи з метою з’ясування, чи не зловживає позивач, який бажає виділу частки зі спільного майна шляхом отримання грошової компенсації вартості частки в майні, та чи реалізація цього права не порушить прав інших осіб, які не мають змоги сплатити співвласнику грошову компенсацію вартості його частки.

Обмежуючи право позивача на грошову компенсацію вартості частки квартири, якою фактично володіють та користуються лише відповідачі, і враховуючи при цьому інтереси останніх (їхнє скрутне матеріальне становище), суду потрібно перевірити можливості сплати відповідачами такої компенсації та зважати на те, що правовий режим спільної часткової власності повинен ураховувати інтереси всіх її учасників і забороняє обмеження прав одних учасників за рахунок інших (постанова Судової палати у цивільних справах ВСУ від 19 лютого 2014 р. у справі № 6-4цс14).

3. Визнання в судовому порядку права власності на новостворене майно, що набуте з порушенням вимог ч. 3 ст. 12 Закону України від 5 червня 2003 р. №898-IV «Про іпотеку», за позовом, заявленим до особи, яка не оспорює таке право власності, суперечить вимогам ст.ст. 15, 331 ЦК України, ч. 3 ст. 12 та чч. 1, 2 ст. 23 Закону від 5 червня 2003 р. №898-IV «Про іпотеку» (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 5 лютого 2014 р. у справі № 6-131цс13).

4. За змістом ч. 1 ст. 388 ЦК України майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею (постанови Судової палати у цивільних справах ВСУ: від 16 квітня 2014 р. у справі №6-146цс13; від 11 червня 2014 р. у справі №6-52цс14).

5. Відповідно до ст. 365 ЦК України право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо:

1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі;

2) річ є неподільною;

3) спільне володіння і користування майном є неможливим;

4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім’ї.

Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.

Задовольняючи позов про припинення права власності відповідача на 1/2 частину житлового будинку з виплатою йому вартості цієї частки, суд першої інстанції виходив із того, що таке припинення (п. 4 ч. 1 ст. 365 ЦК) не завдасть істотної шкоди інтересам відповідача, оскільки він є громадянином іншої держави, в якій проживає й працює, а спірну власність використовує тільки для літнього відпочинку.

Суд апеляційної інстанції, з яким погодився й касаційний суд, вважав такий висновок необґрунтованим із тих підстав, що порушується принцип рівності прав співвласників, а правовий режим спільної часткової власності враховує інтереси всіх її учасників і забороняє обмеження прав одних учасників за рахунок інших.

Такий висновок суду касаційної інстанції свідчить про неправильне застосування ст. 365 зазначеного Кодексу, оскільки відповідно до цієї норми, зокрема п. 4 ч. 1 ст. 365 ЦК України, право власності співвласника на частку у спільному майні може бути припинено, але за умови, що така шкода не буде істотною. Саме ця обставина є визначальною під час вирішення спору про припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників (постанова Судової палати у цивільних справах ВСУ від 2 червня 2014 р. у справі №6-68цс14).


Спори щодо виконання зобов’язань

1. За змістом ст.ст. 524, 533 – 535, 625 ЦК України грошовим є виражене в грошових одиницях (національній валюті України чи в грошовому еквіваленті в іноземній валюті) зобов’язання сплатити гроші на користь іншої сторони, яка має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

Підставою застосування відповідальності, передбаченої ч. 2 ст. 625 зазначеного Кодексу, є прострочення боржником грошового зобов’язання. Така відповідальність настає у разі встановлення, що зобов’язання є грошовим, у інших випадках ця норма застосуванню не підлягає (постанова судових палат у цивільних та господарських справах ВСУ від 25 червня 2014 р. у справі №6-25цс14).


Спори, що виникають із договорів позики, кредитних договорів

1. Відповідно до ч. 2 ст. 1054 та ч. 2 ст. 1050 ЦК України у разі, якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів.

Згідно з положеннями ч. 4 ст. 559 зазначеного кодексу порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Установивши, що договором поруки не визначено строк, після закінчення якого порука припиняється, оскільки умовами цього договору встановлено, що він діє до повного припинення всіх зобов’язань боржника за кредитним договором та що кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання, який був змінений ним відповідно до кредитного договору, не пред’явив протягом шести місяців вимоги до поручителя про виконання зобов’язання, суд дійшов правильного висновку про те, що зобов’язання за договором поруки припинилися (постанова Судової палати у цивільних справах ВСУ від 29 січня 2014 р. у справі №6-155цс13).

2. Відповідно до ч. 1 ст. 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов’язання, а також у разі зміни зобов’язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшиться обсяг його відповідальності.

Згода поручителя зі змінами до кредитного договору, які визначають конкретні умови, порядок та обсяг збільшення відповідальності боржника, висловлена шляхом підписання додаткової угоди до договору поруки, не потребує додаткової згоди поручителя на збільшення відповідальності та не суперечить ч. 1 ст. 559 зазначеного кодексу (постанова Судової палати у цивільних справах ВСУ від 5 лютого 2014 р. у справі №6-152цс13).

3. За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку. Обсяг зобов’язань поручителя визначається як умовами договору поруки, так і умовами основного договору, яким визначено обсяг зобов’язань боржника, забезпечення виконання яких здійснює поручитель (чч. 1, 2 ст. 553 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 559 зазначеного кодексу порука припиняється, зокрема, у разі зміни зобов’язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

Підставою для припинення поруки є сукупність двох умов, а саме: внесення без згоди поручителя змін до основного зобов’язання та збільшення обсягу відповідальності поручителя внаслідок таких змін.

На зміну умов основного договору, унаслідок якої обсяг відповідальності не збільшується, згода поручителя не вимагається. Такі зміни не є підставою для застосування наслідків, передбачених ч. 1 ст. 559 ЦК України (постанова судових палат у цивільних та господарських справах ВСУ від 5 лютого 2014 р. у справі № 6-160цс13).

4. Згідно із ч. 4 ст. 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя.

Висновок суду про те, що зміна предмета позову обумовила зміну підстави позову, визнано помилковим (постанова Судової палати у цивільних справах ВСУ від 23 квітня 2014 р. у справі № 6-29цс14).

5. Відповідно до правил користування платіжною карткою, які є складовою кредитного договору, картка діє в межах визначеного нею строку. За таким договором, що визначає щомісячні платежі погашення кредиту та кінцевий строк повного погашення кредиту, перебіг позовної давності (ст. 257 ЦК України) щодо місячних платежів починається після несплати чергового платежу, а щодо повернення кредиту в повному обсязі – зі спливом останнього дня місяця дії картки (ст. 261 зазначеного кодексу), а не закінченням строку дії договору (постанова Судової палати у цивільних справах ВСУ від 19 березня 2014 р. у справі №6-14цс14).

6. Згідно зі ст. 261 ЦК України початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов.

Перебіг позовної давності за вимогами кредитора, які випливають з порушення боржником умов договору (графіка погашення кредиту), про погашення боргу частинами (щомісячними платежами) починається стосовно кожної окремої частини від дня, коли відбулося це порушення.

Позовна давність у таких випадках обчислюється окремо за кожним простроченим платежем. Несплачені до моменту звернення кредитора до суду платежі підлягають стягненню в межах позовної давності щодо кожного з платежів (постанова судових палат у цивільних та господарських справах ВСУ від 19 березня 2014 р. у справі №6-20цс14).

7. Відповідно до ч. 1 ст. 260 ЦК України позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими ст.ст. 253-255 цього кодексу.

Строк як часова категорія характеризується не тільки початковим, а й кінцевим моментом.

Згідно із ч. 1 ст. 254 зазначеного кодексу строк, обчислюваний роками, спливає у відповідні місяць і число останнього року цього строку, а коли він обчислюється місяцями, то у відповідне число останнього місяця строку (постанова Судової палати у цивільних справах ВСУ від 16 квітня 2014 р. у справі № 6-24цс14).

8. За договором про надання банківських послуг (позичальник отримав кредит у вигляді встановленого кредитного ліміту на кредитну картку), яким установлено щомісячні платежі погашення кредиту та кінцевий строк повного погашення кредиту, перебіг трирічного строку позовної давності (ст. 257 ЦК України) щодо місячних платежів починається після несплати чергового платежу, а щодо повернення кредиту в повному обсязі – після закінчення кінцевого строку повного погашення кредиту (ст. 261 зазначеного кодексу) (постанова Судової палати у цивільних справах ВСУ від 18 червня 2014 р. у справі №6-61цс14).


Спори щодо забезпечення виконання зобов’язань

1. Оскільки в силу іпотеки право іпотекодержателя одержати задоволення за рахунок заставленого майна виникає не з моменту укладення ним договорів кредиту чи іпотеки, а у разі порушення боржником своїх зобов’язань, то з урахуванням норм ст. 2 ЦПК України, ст. 54 Закону України від 21 квітня 1999 р. №606-ХІV «Про виконавче провадження» на правовідносини з реалізації заставленого майна з прилюдних торгів, які виникли після 16 жовтня 2011 р., не поширюється норма п. 2 розд. ІІ «Прикінцеві положення» Закону України від 22 вересня 2011 р. № 3795-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг», до них застосовуються положення ч. 2 ст. 49 Закону України від 5 червня 2003 р. №898-IV «Про іпотеку» у редакції, яка була чинною на час вчинення відповідних виконавчих дій (постанова судових палат у цивільних та господарських справах ВСУ від 23 квітня 2014 р. у справі №6-26цс14).


Спори щодо визнання правочинів недійсними

1. Об’єктом реалізації з прилюдних торгів може бути нерухоме майно, яке є об’єктом цивільних прав (будівля, споруда, інші приміщення, земельна ділянка, підприємство як цілісний майновий комплекс (або його частина, виділена у встановленому законом порядку в окремий самостійний об’єкт власності)), а не його частина, яка не набула статусу об’єкта нерухомості в передбаченому законом порядку.

Висновки суду про правомірність здійснення продажу з прилюдних торгів частин внутрішнього об’єму цієї будівлі (окремих блоків) без вирішення питання щодо технічної можливості виділу в натурі цих часток з об’єкта нерухомого майна й набуття ними статусу об’єкта цивільних прав не можна визнати такими, що відповідають вимогам закону (постанова Судової палати у цивільних справах ВСУ від 15 січня 2014 р. у справі №6-148цс13).

2. Аналіз положень ст.ст. 63, 65 Сімейного кодексу України, ст.ст. 66,67 Господарського кодексу дає підстави для висновку про те, що у разі передання подружжям свого спільного сумісного майна до статутного фонду приватного підприємства, учасником якого є один із подружжя, майно переходить у приватну власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов’язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя (а не право власності на саме майно) або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства чи половини майна, що залишилось після ліквідації підприємства (постанова Судової палати у цивільних справах ВСУ від 19 лютого 2014 р. у справі №6-5цс14).

3. За змістом ч. 1 ст. 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

Зазначеною нормою не передбачено обмежень чи заборон її застосування до окремих правовідносин чи договору дарування, зокрема (постанова Судової палати у цивільних справах ВСУ від 19 березня 2014 р. у справі №6-2цс14).

4. Відсутність у особи під час укладення договору дарування волевиявлення на безоплатну передачу майна у власність обдаровуваного й передача його за умови вчинення на користь дарувальника будь-якої дії майнового або немайнового характеру всупереч вимогам ст. 717 ЦК України є підставою для визнання договору дарування недійсним відповідно до ч. 3 ст. 203 та ст. 229 зазначеного Кодексу (постанови Судової палати у цивільних справах ВСУ: від 19 березня 2014 р. у справі №6-9цс14; від 18 червня 2014 р. у справі №6-69цс14 ).

5. Згідно із ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину, серед іншого, є недодержання в момент його вчинення стороною чи сторонами вимог, які встановлені, зокрема, ч. 1 ст. 203 зазначеного Кодексу, згідно з якою зміст правочину не може суперечити ЦК України та іншим актам цивільного законодавства. 

Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Отже, за змістом зазначеної норми законодавець виходить не тільки з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, а й об’єктивної можливості цієї особи знати про ці факти (постанова Судової палати у цивільних справах ВСУ від 21 травня 2014 р. у справі №6-7цс14).

6. Надання установою послуг з адміністрування активів, створених за рахунок залучених періодичних внесків учасників групи з метою об'єднання їхніх коштів і спрямованих на почергове придбання кожним із них певних товарів, обумовлених у договорі, є правомірною діяльністю з надання фінансових послуг (за умови отримання ліцензії). Це передбачено ст. 1 Закону України від 12 липня 2001 р. №2664-III «Про фінансові послуги та регулювання ринків фінансових послуг», а не нечесною підприємницькою практикою в розумінні п. 7 ч. 3 ст. 19 Закону від 12 травня 1991 р. №1023-XII «Про захист прав споживачів», наслідком якої є визнання угоди недійсною (постанова Судової палати у цивільних справах ВСУ від 25 червня 2014 р. у справі №6-74цс14).


Спори щодо відшкодування шкоди

1. Вирішуючи спір про відшкодування майнової шкоди, суду необхідно враховувати, що такі питання регулюється законодавчими актами, введеними в дію в різні строки, тому треба в кожній справі з’ясовувати характер правовідносин сторін і встановлювати, якими правовими нормами вони регулюються.

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов’язковому з’ясуванню підлягають: наявність майнової шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв’язку між шкодою й протиправними діяннями заподіювача та вини останнього в її заподіянні.

У разі заподіяння особі майнової шкоди неправомірно вчиненими діями кількох осіб розмір відшкодування визначається з урахуванням ступеня вини кожного з них.

На осіб, які заподіяли майнову шкоду спільно (взаємопов’язаними, сукупними діями з єдиним наміром), відповідно до ст. 451 ЦК УРСР, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин, покладається солідарна відповідальність за завдану ними шкоду (постанова судових палат у цивільних та кримінальних справах ВСУ від 12 лютого 2014 р. у справі №6-168цс13).

2. Аналіз положень ст.ст. 33, 38 Закону України від 1 липня 2004 р. №1961-IV «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (у редакції з 18 вересня 2011 р. до 8 січня 2012 р.) дає підстави для висновку про те, що у зв’язку з внесеними до цього Закону змінами було збережено як обов’язок страхувальника щодо вжиття заходів для невідкладного, але не пізніше трьох робочих днів, повідомлення страховика про настання ДТП, так і відповідне право страховика після виплати страхового відшкодування подати регресний позов до страхувальника або водія забезпеченого транспортного засобу, який спричинив ДТП, якщо водій не повідомив страховика про настання ДТП.

Неузгодженість нумерації підпунктів п. 33.1 ст. 33 та підпунктів п. 38.1 ст. 38 указаного Закону після внесених до них змін Законом України від 17 лютого 2011 р. №3045-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо дорожньо-транспортних пригод та виплати страхового відшкодування» не може обмежувати встановлене ст. 38 Закону право страховика подати регресний позов до страхувальника у разі недотримання строків і умов повідомлення страховика про ДТП, тому й не може бути підставою для відмови в задоволенні такого позову.

Висновок суду касаційної інстанції про те, що факт неповідомлення страховика про ДТП не є підставою для відшкодування страхувальником у порядку регресу сплаченого страховиком страхового відшкодування, визнано помилковим (постанова судових палат у цивільних та господарських справах ВСУ від 12 лютого 2014 р. у справі №6-1цс14).


Спори, що виникають зі спадкових правовідносин

1. Оскільки відповідно до ч. 2 ст. 548 ЦК УРСР прийнята спадщина належить спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини (аналогічні положення містяться в ч. 5 ст. 1268 ЦК України), то факт отримання чи неотримання таким спадкоємцем свідоцтва про право на спадщину не впливає на його право власності.

Передача в іпотеку нерухомого майна без згоди спадкоємця, який прийняв спадщину, є незаконною, суперечить вимогам ст.ст. 358, 578 ЦК України, ст.ст. 5, 6 Закону України від 5 червня 2003 р. №898-IV «Про іпотеку» та порушує право власності спадкоємця на належну йому частку спадкового майна (постанова Судової палати у цивільних справах ВСУ від 14 травня 2014 р. у справі №6-42цс14).


Оскарження дій та/або рішень державного виконавця

1. З урахуванням положень ч. 8 ст. 54 Закону від 21 квітня 1999 р. №606-ХІV «Про виконавче провадження» та ч. 6 ст. 3 Закону від 5 червня 2003 р.№ 898-IV «Про іпотеку» (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) звернення стягнення на предмет іпотеки в порядку примусового виконання здійснюється за виконавчими документами для задоволення вимог стягувача-іпотекодержателя, який має пріоритет перед іншими особами, права чи вимоги яких на передане в іпотеку нерухоме майно не зареєстровані у встановленому законом порядку або зареєстровані після державної реєстрації іпотеки, на задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки (постанова судових палат у цивільних, адміністративних та господарських справах ВСУ від 9 квітня 2014 р. у справі №6-13цс14).

2. Вимоги до змісту виконавчого листа встановлені ч. 1 ст. 18 Закону України від 21 квітня 1999 р. №606-ХІV «Про виконавче провадження», якою передбачено, що у виконавчому листі потрібно зазначати індивідуальний ідентифікаційний номер боржника (фізичної особи), а п. 6 ч. 1 ст. 26 цього Закону встановлено, що у разі невідповідності змісту виконавчого листа вимогам ст. 18 державний виконавець відмовляє у відкритті виконавчого провадження.

Разом із тим відповідно до п. 3 ч. 3 ст. 11 Закону від 21 квітня 1999 р. №606-ХІV «Про виконавче провадження» державний виконавець при здійсненні виконавчого провадження має право з метою захисту інтересів стягувача одержувати безоплатно від органів, установ, організацій, посадових осіб, сторін та учасників виконавчого провадження необхідні для проведення виконавчих дій пояснення, довідки та іншу інформацію, у тому числі й конфіденційну.

Відсутність у виконавчому листі певних даних про особу боржника не є підставою для відмови державним виконавцем у відкритті виконавчого провадження (постанови Судової палати у цивільних справах ВСУ: від 21 травня 2014 р. у справі №6-45цс14; від 25 червня 2014 р. у справі №6-62цс14).


Розгляд клопотань про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду

1. Правовідносини щодо надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду на території України врегульовані ст. V Конвенції про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень від 10 червня 1958 р. (Нью-Йорк), ст. 9 Угоди про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності від 20 березня 1992 р., ратифікованої Постановою ВР України від 19 грудня 1992 р. №2889-ХІІ, та ст. 36 Закону України від 24 лютого 1994 р. №4003-ХІІ «Про міжнародний комерційний арбітраж», тому тягар доведення наявності підстав для відмови у визнанні та виконанні арбітражного рішення покладається на сторону, яка заперечує проти клопотання стягувача, і підстави для застосування ч. 2 ст. 396 ЦПК України відсутні (постанова Судової палати у цивільних справах ВСУ від 23 квітня 2014 р. у справі №6-39цс14).

 

 

 

 

 

 
 

 

 

 

 

 




 

 

 

 

 

 

 


Анонс номера
№23-24 | 31 грудня
Тема тижня:
Податки та збори
Тема тижня
  • Повернення сплаченого збору за пенсійне страхування на купівлю квартири: порядок, дії, документація, вартість.
Придбати PDF-версію
 
 

Юридичні компанії України

______________________________

   

  

 

 

______________________________