Зовнішньоекономічні договори в міжнародному приватному праві.
Задля визначення договірних відносин українських організацій та підприємств з іноземними партнерами використовуються різні терміни: «угода», «договір», «контракт», «правочин», «домовленість» тощо.
Як відомо, поняття «правочин» ширше за поняття «договір». Правочином визнаються дії особи, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов’язків (ст. 202 ЦК України). Правочин може виражати волю однієї особи, двох або більше осіб. У останньому випадку така угода є договором, тобто угодою двох або більше осіб, що може бути спрямована як на встановлення відповідних відносин, так і на їх зміну або припинення.
Отже, будь-який цивільно-правовий договір можна визначити поняттям «угода». Практично при використанні терміна «угода» до відносин у зовнішньоекономічній сфері в переважній більшості випадків мається на увазі договір. Що ж стосується термінів «контракт», «домовленість», то вони можуть розглядатися як синоніми терміна «договір».
Різні вирази використовуються і для того, щоб підкреслити, що мова йде про відносини господарських організацій в галузі зовнішньоекономічної діяльності: «зовнішньоекономічний договір (контракт)» (ст. 1 Закону України про зовнішньоекономічну діяльність), «правовідносини, що виникають у міжнародних торгових відносинах» (§2 Кодексу міжнародної торгівлі Чехії), «міжнародний господарський договір» (закон Польщі про міжнародні господарські договори), «зовнішньоторговельний контракт», «договір у міжнародній торгівлі», «міжнародний торговий контракт», «зовнішньоекономічна угода» або «зовнішньоекономічний договір» тощо. При цьому визначення «міжнародний торговий» і «зовнішньоторговельний» вживаються здебільшого як синоніми, але іноді є нюанси: перше словосполучення може використовуватися, щоб підкреслити, що мова йде не про угоди з іноземними контрагентами при неодмінній участі організації якоїсь однієї країни, а між партнерами з ширшого кола держав.
Все частіше використання як в українському законодавстві, так і в доктрині слова «зовнішньоекономічний» відбиває той факт, що в сучасних умовах господарські зв’язки в міжнародній сфері не можуть бути зведені лише до зовнішньої торгівлі у вузькому сенсі, оскільки охоплюють співробітництво партнерів із різних країн в сфері надання різного роду послуг, виконання робіт, надання технічного сприяння в будівництві підприємств, створенні промислових комплексів і здійсненні інших проектів, співробітництво у виробництві різних видів обладнання, проведення спільних конструкторських і науково-дослідних робіт, ліцензійні договори про використання винаходів й інших науково-технічних досягнень («ноу-хау»), договори про передачу науково-технічної документації, договори інжинірингу, лізингу тощо. Цим же пояснюється використання поняття «міжнародний господарський договір», що, здається, у даному контексті може розглядатися як синонім терміна «зовнішньоекономічний договір».
Питання про визначення поняття «зовнішньоторговельна (або зовнішньоекономічна) угода» тісно пов’язане з питанням про межі компетенції кожної держави в сфері регулювання міжнародних економічних відносин. Навіть якби будь-яка держава і стала претендувати на регулювання даних відносин винятково власним правом, повною мірою реалізувати такі претензії неможливо через обмеженість юрисдикційних правочинностей кожної держави певними рамками. Звідси в національному законодавстві в тих або інших межах допускається можливість вибору застосовуваного сторонами права і розгляду спорів в іноземних судах і арбітражах. До цих особливостей варто віднести також застосування міжнародних уніфікованих норм, що передусім регулюють відносини в сфері міжнародного спілкування.
Становлять інтерес доктринальні підходи міжнародного приватного права США та низки країн Європи до визначення зовнішньоекономічного договору. За Кодексом міжнародної торгівлі Чехії правовідносинами в галузі міжнародної торгівлі вважаються майнові відносини між особами, що не мають місцезнаходження (місця проживання) на території тієї ж самої держави (§2).
У судовій практиці Франції і США при визначенні міжнародного характеру контракту поряд з ознакою різної національності контрагентів враховуються сам предмет договору, його зв’язок із зовнішньою торгівлею, правовими системами різних держав. При цьому сама по собі різна національна приналежність партнерів за договором ще не є вирішальним чинником при встановленні міжнародного характеру угоди. Наприклад, у Франції в низці судових справ угоди французьких осіб з іноземними контрагентами не були визнані міжнародними в силу їхньої переважної орієнтованості на французький ринок. І навпаки – у договорах між французькими особами була визнана дійсність низки умов, включати які в угоди при внутрішніх відносинах було заборонено (у зв’язку з існуванням валютних обмежень тощо). Подібний підхід мотивувався тісним зв’язком таких договорів із міжнародною торгівлею.
Доречно привести формулювання з американського закону від 30 вересня 1970 р., виданого в зв’язку з приєднанням США до Конвенції про визнання і приведення у виконання іноземних арбітражних рішень 1958 р. Закон передбачає, що «арбітражна угода або рішення, що виникають із правовідносин, учасниками яких є громадяни Сполучених Штатів, будуть вважатися такими, що не підпадають під дію Конвенції, якщо тільки правовідносини не зачіпають майна, що знаходиться за кордоном, або немає іншого розумного зв’язку з однією або декількома іноземними державами». Таким чином, державна приналежність сторін відповідних правовідносин до США сама по собі недостатня для того, щоб вважати арбітражну угоду «внутрішньою», до якої Конвенція не застосовується.
Праву західноєвропейських країн, де є свої особливості регулювання торгових відносин, відомо поняття торгової угоди. Воно трактується дуже широко, охоплюючи, по суті, усе коло господарських операцій, проведених у вигляді промислу особами, визнаними комерсантами.
Чи досить ознак різної національної приналежності сторін або їх місцезнаходження в різних державах для того, щоб угода набула міжнародного характеру? Більшість авторів, що досліджували дане питання, зокрема, російські вчені М.М. Богуславський, Л.А. Лунц, В.С. Поздняков, О.Н. Садіков, підкреслюють, що угода укладається в галузі зовнішніх господарських відносин. Тобто зовнішній характер угоди вбачається як у зв’язку сторін із різними державами, так і в самому змісті операції.
Іншу точку зору висловив російський академік В.А. Мусін. Виділяючи дві ознаки – іноземний елемент і торговий характер, він зводить першу ознаку до участі іноземної особи в договорі. Іншими словами, різна державна приналежність сторін робить будь-яку комерційну справу зовнішньоторговельною.
Таке вузьке трактування терміна «іноземний елемент» в цілому нехарактерне для російської доктрини міжнародного приватного права. Як писав професор Л.А. Лунц, «наявність іноземного елемента в цивільно-правових відносинах може виявитися або в тому, що суб’єктом таких відносин є іноземний громадянин або іноземна юридична особа; або в тому, що об’єктом відносин є річ, що знаходиться закордоном; або в тому, що юридичні факти, із якими пов’язане виникнення, зміна або припинення правовідносин, мають місце за кордоном (наприклад, договір укладено або правопорушення сталося закордоном; зобов’язання підлягає виконанню за кордоном тощо)». Іноземний елемент може виявлятися не лише в участі в договорі закордонного партнера.
Правильно й інше: присутність не всякого іноземного елемента в усіх випадках автоматично надає угоді міжнародний характер (наприклад, при перебуванні речі або укладенні договору за кордоном). Ось чому критерій віднесення угоди до категорії міжнародних, що зустрічається іноді в праві, судовій практиці і доктрині деяких країн Європи, коли в силу наявності того або іншого іноземного елемента вона стає зв’язаною більш ніж з однією національною правовою системою, видається недостатньо конкретним і чітким.
Водночас при такому трактуванні стає зрозуміло, що угода, що не є внутрішньою для однієї держави і будучи в цьому сенсі для неї в такому разі «зовнішньою», необов’язково може вважатися міжнародною, оскільки вона може розглядатися як внутрішня в іншій державі. Іншими словами, думати, що всі угоди, що не є внутрішніми для даної держави, неодмінно носять міжнародний характер, було б неправильно.
Якщо говорити про міжнародні акти, то не вважається достатнім для наявності міжнародного договору купівлі-продажу ознака перебування комерційних підприємств сторін у різних державах за Гаазькими конвенціями 1964 р.: Конвенції про однаковий закон про міжнародну купівлю-продаж товарів і Конвенції про однаковий закон про укладення договорів про міжнародну купівлю-продаж товарів. За цими конвенціями поряд із зазначеною ознакою повинна мати місце, принаймні, одна із наступних ознак: переміщення товару через кордон на момент або після укладення договору, вчинення оферти й акцепту на території різних держав, передача товару в іншій державі, ніж та, де був укладений контракт.
За подібного підходу не визнається міжнародним договір купівлі-продажу, якщо товар привезений у дану державу до укладення контракту, де і мали місце оферта, акцепт і передача товару покупцю. Такі випадки можуть мати місце при продажах з виставки, проведеної в країні покупця; зі складу продавця, розташованого в країні його реєстрації. Мабуть, й у таких ситуаціях є підстави говорити про зовнішньоторговельний характер угоди. В результаті вищенаведені додаткові ознаки можуть виявлятись не завжди і тому не підходять у якості обов’язкових для включення у визначення договору міжнародної купівлі-продажу товарів.
Інший підхід приводить до необґрунтованого звуження даного поняття. Слід зауважити, що при укладенні, наприклад, таких угод, як угода про надання виняткового або переважного права продажу, попередній договір тощо, передача товару взагалі не має місця. Тому критерії переміщення товару через кордон або передачі товарів в іншій державі, ніж та, де було укладено договір, взагалі не підходять до цих видів договорів.
Невипадково за Конвенцією про позовну давність в міжнародній купівлі-продажу товарів і Конвенцією про договори міжнародної купівлі-продажу товарів, для того щоб договір купівлі-продажу був визнаний міжнародним, досить лише однієї ознаки: місцезнаходження комерційних підприємств сторін у різних державах.
Олег ЩЕРБАК,
|
|
Юридичні компанії України ______________________________
______________________________
|