Продовження «мораторію на землю» на 2019 рік не надто хвилює юристів. В цьому питанні багато хто орієнтується саме на судову владу. Особливо після появи рішення ЄСПЛ у справі «Зеленчук та Цицюра проти України» (заява №846/16 та 1075/16), у якій Суд встановив порушення статті 1 Протоколу №1 (захист власності) Європейської конвенції з прав людини.

Саме після появи цього рішення ЄСПЛ в Україні було ініційовано вже декілька судових справ, направлених на практичну реалізацію висновків ЄСПЛ та судового «скасування» мораторію на землю.

Між тим, суди почали ще в 2018 році більш ретельніше підходити до розгляду земельних спорів, в яких заперечувалася можливість вільного обігу земельних ділянок.

Однією з таких справ є справа за позовом прокуратури в інтересах держави про визнання договору міни земельної ділянки недійсним.

Між співвідповідачами відбувся обмін сформованими земельними ділянками із наявними кадастровими номерами, який на думку прокуратури не міг відбутися в силу існування законодавчої заборони.

Судом першої інстанції натомість було встановлено, що між співідповідачами виникли правовідносини стосовно укладення договору міни, які не суперечать підпункту б пункту 15 Розділу X Перехідних положень Земельного кодексу України і відповідають приписам ст. ст. 203, 715, 716 Цивільного кодексу України (надалі – ЦК України). Апеляційною інстанцією (справа 227/1505/18 від 10 жовтня 2018 року) залишено без задоволення апеляційну скаргу прокуратури та залишено рішення першої інстанції без змін.

При цьому в цій справі суди ретельно та детально аргументували свої рішення, поклавши в основу своєї позиції також і рішення ЄСПЛ у справі «Зеленчук та Цицюра проти України». На нашу думку, доводи суду у цій справі (а надто, після розгляду справи Верховним Судом) будуть орієнтиром для аналогічних спорів.

Національне законодавство щодо мораторію на землю

Так, судом було зазначено, що згідно ст. 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

За договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов’язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший товар. Кожна із сторін договору міни є продавцем того товару, який він передає в обмін, і покупцем товару, який він одержує взамін. Договором може бути встановлена доплата за товар більшої вартості, що обмінюється на товар меншої вартості. Право власності на обмінювані товари переходить до сторін одночасно після виконання зобов’язань щодо передання майна обома сторонами, якщо інше не встановлено договором або законом. Договором може бути встановлений обмін майна на роботи (послуги). Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору міни.

До договору міни застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, положення про договір поставки, договір контрактації або інші договори, елементи яких містяться в договорі міни, якщо це не суперечить суті зобов’язання (ст. 716 ЦК України).

Пунктом 15 Розділу Х Перехідні положення Земельного Кодексу України (надалі- ЗК України) від 25 жовтня 2001 року № 2768-III (в редакції, що діяла на час укладання договору міни) було передбачено, що до набрання чинності законом про обіг земель сільськогосподарського призначення, але не раніше 1 січня 2017 року, не допускається: а) купівля-продаж земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної та комунальної власності, крім вилучення (викупу) їх для суспільних потреб; б) купівля-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок і зміна цільового призначення (використання) земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельних ділянок, виділених в натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства, а також земельних часток (паїв), крім передачі їх у спадщину, обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону та вилучення (викупу) земельних ділянок для суспільних потреб, а також крім зміни цільового призначення (використання) земельних ділянок з метою їх надання інвесторам – учасникам угод про розподіл продукції для здійснення діяльності за такими угодами.

Купівля-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок та земельних часток (паїв), визначених підпунктами “а” та “б” цього пункту, запроваджується за умови набрання чинності законом про обіг земель сільськогосподарського призначення, але не раніше 1 січня 2017 року, в порядку, визначеному цим Законом. Угоди (у тому числі довіреності), укладені під час дії заборони на купівлю-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок та земельних часток (паїв), визначених підпунктами “а” та “б” цього пункту, в частині їх купівлі-продажу та іншим способом відчуження, а так само в частині передачі прав на відчуження цих земельних ділянок та земельних часток (паїв) на майбутнє є недійсними з моменту їх укладення (посвідчення).

Отже, законодавцем дозволено, як вийняток, здійснення обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону.
Земельна ділянка – це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами (ч.1 ст.79 ЗК України).

Обмін між співвідповідачами відбувся сформованими земельними ділянками із наявними кадастровими номерами. Тобто, дані правовідносини за своєю суттю не підпадають під правове регулювання Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам часток (паїв)» від 5 червня 2003 року, оскільки останній регулює обмін розподілених між власниками, визначених в натурі земельних ділянок, але які ще не зареєстровані відповідно законодавства за власниками, тобто таких земельних ділянок, які не можуть виступати об’єктом цивільних прав згідно чинного законодавства.

На противагу цьому, співвідповідачі обміняли земельні ділянки, які зареєстровані відповідно до законодавства і виступають об’єктом цивільних прав.

З огляду на вищевказане, процедура міни вищезазначених земельних ділянок – є законним правом сторін – власників земельних ділянок та на підставі їх вільного волевиявлення може бути використане ними за їх взаємною згодою.

Таким чином, у даній справі відбувся обмін розподілених між власниками, визначених в натурі земельних ділянок, які зареєстровані відповідно законодавства за власниками – тобто земельних ділянок, які можуть виступати об’єктом цивільних прав згідно чинного законодавства.

Використання судом практики ЄСПЛ

ЄСПЛ, розглядаючи справи за заявами про захист права на мирне володіння майном, напрацював низку загальновизнаних стандартів захисту цього права, які зводяться до такого загального правила: вирішуючи питання про те, чи відбувається порушення ст. 1 Першого протоколу, треба визначити: чи є в позивача право власності на майно, що охоплюється змістом ст.1; чи мало місце втручання в мирне володіння майном та яким є характер такого втручання; чи відбулося позбавлення майна.

На відміну від розуміння інституту права власності, характерного для України, ЄСПЛ тлумачить поняття майно набагато ширше й у контексті ст.1 Першого протоколу під майном розуміє не тільки наявне майно , але й цілу низку інтересів економічного характеру (активи).

ЄСПЛ виходить із того, що положення ст.1 Першого протоколу містить три правила:

а) перше правило має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном;

б) друге – стосується позбавлення майна і визначає певні умови для визнання втручання у право на мирне володіння майном правомірним;

в) третє – визнає за державами право контролювати використання майна за наявності певних умов для цього.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями ст.1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно суспільний інтерес ; в) чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

ЄСПЛ констатує порушення державою ст. 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства – прерогатива національних органів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.

Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення суспільного інтересу , при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися значною свободою (полем) розсуду з огляду на те, що національні органи влади краще знають потреби власного суспільства і знаходяться в кращому становищі, ніж міжнародний суддя, для оцінки того, що становить суспільний інтерес . Це поняття має широке значення, втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об’єктивної необхідності у формі публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися з дотриманням принципу пропорційності – справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов’язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання.

Розумними очікуваннями особи вважаються легітимні (або законні) і виправдані очікування набути майно або майнове право, які в практиці ЄСПЛ дістають правову охорону як майно. Поняття законні очікування слід розглядати як елементи верховенства права та юридичної визначеності .

Безпосереднім рішенням, яке стосується питання мораторію на землю, є рішення ЄСПЛ у справі Зеленчук та Цицюра проти України (заява №846/16 та 1075/16), у якій Суд встановив порушення статті 1 Протоколу №1 (захист власності) Європейської конвенції з прав людини.

ЄСПЛ встановив, що держава не встановила справедливий баланс між загальними інтересами громади та правами власності заявників. Суд зазначив, що жодна інша держава Ради Європи не мала таку заборону і посилався на невідповідність підходу України до завершення мораторію. Було також незрозуміло, чому менш обмежувальний захід не був ефективним для досягнення тієї ж мети.

Ключовим фактором для виявлення ЄСПЛ порушення прав власності заявників було те, що Україна послідовно ставила мету надання дозволу на придбання та продаж земельних ділянок сільськогосподарського призначення після створення інфраструктури ринку. Проте, всупереч оголошеній меті початковий мораторій був продовжений декілька разів і зараз розглядається з усіма практичними цілями як невизначений, незважаючи на періодичні крайні строки для того, щоб законодавчий орган врегулював це питання, але ці строки не були виконані. Це свідчить про відсутність послідовності органів влади.

ЄСПЛ встановив, що тягар, накладений на двох заявників, був надмірним. Вони постраждали від наслідків нездатності органів влади дотриматися своїх власних крайніх строків, в той час як органи влади надали лише незначні підстави для нездатності обрати менш обмежувальні заходи. Україна не встановила справедливий баланс між загальними інтересами громади та інтересами заявників , а також перевищила свої повноваження щодо дискреційності ( межі розсуду ).

ЄСПЛ наголосив, що справа стосувалася загальної законодавчої ситуації та не обмежувалася лише заявниками. Суд постановив, що Україна повинна вжити відповідні законодавчі або інші заходи для забезпечення справедливого балансу між інтересами власників сільськогосподарських земель та суспільством взагалі. ЄСПЛ зауважив, що він не вимагає створення ринку земельних ділянок сільськогосподарського призначення без обмежень, а також те, що держава залишається вільною обирати, які заходи необхідно вжити.

Порушення інтересів держави

Суд дійшов висновку про відсутність належного обґрунтування і доведеності порушення інтересів держави з боку прокурора у даній справі, оскільки, негативні наслідки від визнання правочину недійсним несуть тільки приватні особи, а не держава.

Відповідно до статті 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право на повагу до своєї власності. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Попередні положення не применшують права держави забезпечувати виконання таких законів, які є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

У рішенні по справі Гайдук та інші проти України ЄСПЛ зазначив, що стаття 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод містить три окремі норми. Перша норма загального характеру викладає принцип поваги до власності; вона сформульована в першому реченні першої частини. Друга норма стосується позбавлення власності за певних умов; вона сформульована в другому реченні тієї самої частини. Щодо третьої норми, то нею визнається можливість держави регулювати використання майна відповідно до загальних інтересів та із запровадженням законів, які держави вважають необхідними для цього.

У частині другій статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод йдеться лише про право держави забезпечувати виконання таких законів, які є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном. Натомість можливість існування обмежень правомочностей власника щодо розпорядження належним майном Конвенцією не передбачена.

Європейський суд з прав людини наголошував, зокрема, на тому, що необхідною ознакою майна є його відчужуваність, що ґрунтується на висловленій у Рішенні ЄСПЛ правовій позиції, згідно з якою право відчужувати власність є традиційним і фундаментальним аспектом власності ( Маркс проти Бельгії (Marckx v. Belgium), рішення від 27 квітня 1979 року, п.50,63).

Право відчужувати належні громадянам земельні ділянки закріплено також частиною 1 статті 90 Земельного кодексу України, в якій зазначається, що власники земельних ділянок мають право продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину.

Разом з тим, мораторій на продаж земель сільськогосподарського призначення, що передбачений пунктами 14,15 розділу X Перехідні положення Земельного кодексу України, обмежує конституційні права громадян України щодо можливості відчуження належних їм на праві приватної власності земельних ділянок, які гарантуються Конституцією України і нормами Земельного кодексу України, та суперечить статті 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

З практики ЄСПЛ вбачається, що при вирішенні питань щодо порушення державами – учасницями Ради Європи положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї велика увага акцентується на дотриманні державою принципу правомірних або законних очікувань та захисту прав людини через призму цього принципу. Зокрема, у справах Пайн Велі Девелопмент ЛТД та інші проти Ірландії та Федоренко проти України ЄСПЛ констатував, що відповідно до прецедентного права органів, які діють на підставі Конвенції, право власності може бути існуючим майном або коштами, включаючи позови, для задоволення яких позивач може обґрунтовувати їх, принаймні, виправданими очікуваннями щодо отримання можливості ефективного використання права власності (пункт 21 Рішення ЄСПЛ у справі Федоренко проти України ).

Стабільність правового регулювання та принцип правової визначеності

Позиція Конституційного Суду України щодо конституційних принципів рівності і справедливості вимагає визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі (пункт 5.4 мотивувальної частини Рішення від 22 вересня 2005 року N5-рп/2005).

Дотримання принципу правової визначеності з метою збереження стабільності правового регулювання та передбачуваності законодавчої політики повинно враховуватись законодавцем як при прийнятті нових законів, так і при внесенні змін до існуючих законодавчих актів.

Зокрема, це стосується і принципів правового регулювання у сфері земельних правовідносин, які повинні забезпечувати врахування всіх особливостей землі як об’єкта власності Українського народу та суспільних відносин, що виникають у зв’язку з реалізацією громадянами конституційного права власності на землю.

Проте, всупереч зазначеному, оспорювані норми пунктів 14, 15 розділу X Перехідні положення Земельного кодексу України, якими було продовження мораторію на продаж чи іншим способом відчуження земель сільськогосподарського призначення до врегулювання на законодавчому рівні процедури обігу земель сільськогосподарського призначення та розроблення необхідних нормативно-правових актів, але не раніше 1 січня 2019 року, жодним чином не забезпечують передбачуваності правовідносин щодо реалізації громадянами правомочностей щодо розпорядження належними на праві приватної власності земельними ділянками сільськогосподарського призначення, чим порушується принцип верховенства права, закріплений у статті 8 Конституції України.

За основу запровадження заборон на відчуження земель сільськогосподарського призначення взято формальний (до набрання чинності законом про обіг земель сільськогосподарського призначення ), а не змістовний критерій, який є обов’язковим для встановлення відповідності таких заборон принципу верховенства права.

Незважаючи на те, що втручання у здійснення права власності передбачено законодавчим актом (пункти 14, 15 розділу X Земельного кодексу України), таке втручанням не може бути визнано допустимим і пропорційним в розумінні статті 1 Протоколу 1 Конвенції, оскільки відсутність часових меж дії норм-заборон пунктів 14, 15 розділу X Земельного кодексу України, які було запроваджено у 2001 році, підриває ідею правової визначеності (передбачуваності) та принцип верховенства права. Таке втручання держави в реалізацію права власності фізичних та юридичних осіб на землю також є непропорційним, оскільки, незважаючи на те, що власники земельних ділянок та паїв несуть реальні економічні збитки (неринкова орендна плата, неможливість розпорядження своїм майном), такі обмеження не супроводжується будь-яким відшкодуванням з боку держави.

Межі втручання законодавчого органу в сферу права приватної власності та свободи підприємницької діяльності у вигляді обмежень і заборон в їх системно-логічному зв’язку із нормою частини 1 статті 8 Конституції України, якою проголошено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, повинні відповідати критерію пропорційності як елементу верховенства права.

При здійсненні оцінки пропорційності слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети, що переслідується, за допомогою заходів, які були б менш обтяжливими для прав та свобод людини. Обмеження не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для реалізації поставленої мети.

Остаточну крапку в цій справі має поставити Верховний Суд.

Михайло Гончарук

Джерело: www.honcharukpartners.com