Який суд уповноважений «судити» Президента?

Згідно з конституційною концепцією інституту президентства повноваження Президента України визначені нормами Конституції України і тільки: Президент України «здійснює інші повноваження, визначені Конституцією України» (п. 31 ч. 1 ст. 106 Конституції України). В юриспруденції це означає, що цитована норма Конституції України не є бланкетною, тобто вона не вказує на те, що Президент України може здійснювати повноваження, визначені ще й законами України. Тому будь-який поточний закон може тільки відтворювати норми Конституції України про відповідні повноваження Президента України щодо конкретної конституційної посади, але в аспекті згаданої конституційної концепції інституту президентства не може їх змінювати, зокрема, звужувати чи визначати інші повноваження Президента України. Про правовий статус конституційних посад Сутність цієї конституційної концепції інституту президентства полягає в тому, що Президент України відповідно до винятково конституційних повноважень зобов’язаний здійснювати конституційний контроль і застосовувати за його результатами адекватні заходи, зокрема, притягувати до конституційної відповідальності склад підконтрольного конституційного органу або окремих посадових осіб, які перебувають на конституційних посадах [до конституційних посад належать лише посади, установчим актом щодо яких є Конституція і компетенція щодо яких, зокрема, процедури легалізації (призначення) та дискримінації (припинення повноважень, звільнення тощо), визначена безпосередньо відповідними нормами Конституції]. Правовий статус конституційних посад, зокрема, в частині призначення та звільнення з цих посад регулюється Конституцією України та, як правило, відповідним законом України. Проте повноваження Президента України щодо цих посад визначаються лише нормами Конституції України. Конституція України не вимагає формулювання підстав у випадках видання актів Президента України (як нормативно-правового, так і індивідуально-правового характеру), зокрема, звільнення з певної конституційної посади. В юриспруденції це означає, що повноваження Президента є дискреційними, тобто він їх здійснює на власний розсуд. Виникає питання захисту прав осіб, яких цими актами Президент усуває з конституційної посади. Право громадян щодо конституційних посад належить не до загальних прав людини і громадянина та, відповідно, публічно-правових відносин, а до окремого їх виду – конституційних відносин, тому на нього не поширюється дія норми КАСУ про право на звернення з адміністративним позовом. Конституційна чи загальна юрисдикція Обґрунтуємо вище сказане. Відповідно до КАСУ справою адміністративної юрисдикції (адміністративною справою) є «публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб’єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства» (п. 1 ч. 1 ст. 3). У контексті цитованої статті цього Кодексу щодо сторін є спокуса трактувати Президента України як «інший суб’єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства». Але Президент діє лише на підставі Конституції. Отже, Конституція України не передбачає право ставити перед судом загальної юрисдикції, зокрема, перед будь-яким адміністративним судом питання щодо відповідності законам України актів (указів та розпоряджень) Президента України про призначення на конституційні посади та звільнення з них. Хоча згідно з КАСУ (п. 1 ч. 1 ст. 171) адміністративні суди уповноважені розглядати справи щодо «законності» (крім конституційності) актів (указів і розпоряджень) Президента України. Однак відповідно до конституційної концепції інституту президентства акти Президента України в частині його повноважень щодо конституційних посад можуть вчинятися тільки у відповідності з Конституцією України, бо повноваження Президента України визначені лише Конституцією України, а не поточним законодавством. Це обумовлює можливість розгляду таких актів лише на предмет їхньої конституційності, а не на предмет законності у розумінні відповідності закону. Адміністративні суди не можуть вирішувати спори щодо конституційності правових актів, які відповідно до Конституції України вирішує КСУ. Тому важливою є правова позиція КСУ щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення певних категорій посадових осіб. Так, у резолютивній частині відповідного Рішення КСУ зазначається: «Вирішення Конституційним Судом України питань щодо відповідності Конституції України (конституційності) актів Президента України та правових актів Верховної Ради не виключає можливості оскарження до судів загальної юрисдикції актів Президента України або постанов Верховної Ради України індивідуального характеру з питань призначення на посади чи звільнення з посад стосовно їх законності, за винятком положень тих актів, які є наслідком конституційно-політичної відповідальності (ст.ст. 115, 122 та інші Конституції України) посадових осіб». Отже, із цього Рішення КСУ випливає, що є тільки певна категорія актів, зокрема, акти «які є наслідком конституційно-політичної відповідальності», що не можуть бути оскаржені до судів загальної юрисдикції. Водночас, усі інші акти «індивідуального характеру» можуть бути оскаржені до судів загальної юрисдикції. Проблема в тому, що «інших актів» Президента просто немає. Вирішення питань про легалізацію та дискримінацію на конституційних посадах, зокрема відповідних спорів у частині компетенції Президента, належить винятково до сфери конституційного, а не іншого, зокрема, адміністративного або трудового права. Президент, як наголошувалося, здійснює лише повноваження, визначені Конституцією України, тому його акти про призначення та звільнення з відповідних конституційних посад не є підзаконними правовими актами, тобто такими, що приймається на основі та на виконання законів України, а є винятково конституційними і мають відповідати лише Конституції України. Тому і спір щодо таких актів можливий на предмет тільки їхньої конституційності, а не законності в широкому трактування цього поняття. Аналогічну за сутністю, проте дещо відмінну за аргументацією, правову позицію щодо звільнення з посади Генпрокурора України у справі за позовом Святослава Піскуна до Президента України висловлював і представник Президента у справі Сергій Головатий. На прикладі власного позову він доводить, що в адміністративному суді можна оспорювати лише формальні аспекти актів Президента щодо конституційних посад (дата, запис у трудовій тощо). Висновки Підсумовуючи, можна констатувати певні висновки. Згідно з конституційною концепцією статус Президента України, насамперед його повноваження, визначаються тільки Конституцією України, тому це обумовлює неконституційність будь-якого Закону «Про Президента України». Проте відкритим лишається питання про правове регулювання (регламентування) «способу» діянь Президента України. Акти, видані Президентом України при здійснені своїх дискреційних повноважень, є предметом тільки конституційної юрисдикції, тому не можуть бути оскаржені у суді загальної юрисдикції, зокрема, в адміністративному суді. Проте відкритим лишається питання щодо підсудності цих актів у зв’язку з невизначеністю правового регулювання «способу» діянь Президента України. Норми Конституції України, що передбачають вирішення конституційних спорів, зокрема про поновлення порушеного права щодо конституційних посад, суперечать принципу рівності всіх перед законом і судом та у зв’язку з цим обмежують право громадян на безпосередній судовий захист у конституційному судочинстві. У КСУ це питання може бути вирішено тільки через посередництво третіх осіб, зокрема, через звернення народних депутатів України, Уповноваженого ВР України з прав людини тощо. Але це питання не до суду, а до законодавця.