Слідчий повинен поважати презумпцію невинуватості

Слідчий як процесуальна фігура завжди перебуває в центрі уваги громадськості. Він є службовою особою, уповноваженою в межах компетенції, передбаченої кримінально-процесуальним законом, розкривати злочин та доводити винуватість у його вчиненні конкретної особи. Одними з основних обов’язків слідчого є нерозголошення даних досудового слідства та відомостей, що становлять охоронювану законом таємницю, недопущення вчинення дій в особистих інтересах з корисливих мотивів чи інших мотивів або в інтересах інших осіб, пов’язаних з використанням службового становища, всупереч інтересам осіб, які присутні при провадженні слідчих дій. Презумпція невинуватості vs політична доцільність Однак в житті бувають випадки, коли поведінка окремих слідчих є незрозумілою не тільки фахівцям у галузі права, а й суспільству. Згадаємо недавні хрестоматійні заяви тележурналістам одного із представників слідчого корпусу, який спеціалізується на розкритті тяжких та особливо тяжких злочинів, про те, що переможним акордом розслідування кримінальної справи щодо отруєння Президента України стало встановлення слідчими прокуратури вини одного із парламентарів, який невдовзі понесе за це покарання. Задля справедливості слід визнати, що озвучена посадовцем новела пролунала як сенсація і викликала в суспільстві нездоровий ажіотаж. У такому «прозрінні» слідчого дивним було лише те, що сам факт отруєння ще ніким до пуття не доказаний, але без рішенням суду вже визначено винуватого. А як же презумпція невинуватості?! Проте, схоже, що ця поважна службова особа вважала за можливе назначити винуватих самостійно, і рішення суду їй не указ. Хіба може слідчий не знати, що висновки, зроблені на підставі початкової і неповної інформації, можуть виявитися згодом помилковими, а через нестачу доказів та погану судову перспективу справи часто-густо кримінальне переслідування припиняється? Проігноровано кримінальним переслідувачем і те, що озвучений ним юридичний екзерсис перебуває у прямому протиріччі з конституційним приписом, за змістом якого «особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком, який вступив у законну силу». Така позиція слідчого зайвий раз засвідчує, що при розслідуванні зазначеного злочину основним виміром слугує не встановлення істини у справі, а принцип політичної доцільності, який не узгоджується з тією роллю, яка відводиться кримінальному судочинству в демократичному суспільстві. І це при тому, що законом на особу, яка проводить слідчі дії, покладено обов’язки вживати всіх заходів для всебічного, повного і об’єктивного розслідування злочину, викривати осіб, причетних до його вчинення, встановлювати істину в справі і приймати на підставі цього законне та справедливе рішення. Однак органи попереднього розслідування всупереч правилам презумпції невинуватості не завжди виконують такі вимоги. Причому в окремих випадках їх порушення настільки ущемляють честь і гідність осіб в сфері кримінального судочинства, що відверто можна говорити про наявність у діях посадовців складу злочину. Поняття та засади презумпції невинуватості У кримінальному судочинстві принцип презумпції невинуватості подається як система нормативних правил, що реалізується в його стадіях, окремих процесуальних діях і відповідних правовідносинах учасників. Вона перш за все спрямована до органів держави, що здійснюють кримінальний процес. Особи, які проводять дізнання, – слідчий, прокурор і суд – в силу вимог закону повинні виходити із припущення про невинуватість підозрюваного або обвинуваченого до того часу, поки на підставі зібраних доказів вони не дійдуть вірогідного висновку щодо винуватості і не сформулюють його у відповідному процесуальному акті – обвинувальному висновку або вироку. Презумпції невинуватості покладає на слідчого також обов’язок зберігати тайну слідства, не допускати невиправданого ускладнення досудового провадження, хибності в оцінці доказів тощо. Розголошення даних досудового слідства є однією з умов, яка може зашкодити успішному розкриттю злочину і викриттю винного. Невипадково законодавець передбачив кримінальну відповідальність за вчинення таких дій не тільки щодо осіб, присутніх при проведені слідства, а й щодо судді, прокурора, слідчого, працівника органу дізнання, оперативно-розшукового органу навіть незалежно від того, чи брала ця особа безпосередню участь у досудовому слідстві чи дізнанні, якщо розголошені дані ганьблять людину, принижують її честь і гідність. Головне, щоб винний усвідомлював, що розголошує дані досудового розслідування, про нерозголошення яких його попереджено. Це викликано тим, що через порушення таємниці слідства підозрювана особа або обвинувачений може знищити сліди злочину, предмети і документи, що можуть стати доказами, ухилитися від слідства і суду та завдати шкоди потерпілому. Доктринальні підвалини організації досудового слідства з цього приводу визначені і ЄСПЛ, який вважає відверті висловлювання окремих посадовців щодо винуватості особи у вчиненні злочину до ухвалення вироку компетентним судом порушенням державою гарантованого особі принципу презумпції невинуватості. У суспільстві, що будується на засадах верховенства права та поваги до невід’ємних прав людини, органи дізнання та слідчі не повинні зосереджувати свою увагу лише на пошуку та покаранні винних. Вони мають стати гарантами створення належних умов для повної і безперешкодної реалізації законних прав і інтересів усіх учасників процесу. А для цього необхідно не так вже й багато, а саме – прийняття якомога скоріше Кримінально-процесуального кодексу та закріплення в ньому надійних гарантій того, щоб розслідування кримінальної справи не призводило до невиправданого втручання у сферу автономії особи та до незаконного обмеження особистих прав наших громадян. Досудове провадження та процес доказування Сьогодні подібні недоречності з’являються в слідчій практиці через занадто тривале досудове провадження у кримінальних справах. Особливу стурбованість викликає так звана стадія «попередньої перевірки заяви, повідомлення чи іншої інформації про злочин». Це пов’язано з тим, що порядок прийняття, реєстрації, обліку та розгляду заяв і повідомлень про злочини докладно регулюється не законом, а відомчими інструкціями. Тобто подібна процедура є передумовою для вичікування, накопичення матеріалів, з’ясування достовірності і достатності фактичних даних, по суті, вона сприяє продовженню суспільно небезпечної діяльності злочинця. Такий підхід вочевидь випливає з переконання, що кожна порушена кримінальна справа має закінчуватися обвинувальним вироком. Невиправдано велика перевага під час досудового слідства надається такій суб’єктивній ознаці у визначенні суспільної небезпечності діяння, як визнання правопорушником своєї вини. Можливість використовувати такі зізнання у процесі доказування винуватості особи спонукає правоохоронні органи вдаватися до будь-яких дій, щоб такі зізнання отримати. Це призводить до поширення практики застосування тортур під час досудових стадій кримінального провадження, оскільки протоколи показань підозрюваних або обвинувачених на практиці мають перевагу у доказовому значенні перед свідченнями у відкритому суді. Хоча визнання згаданими суб’єктами вини не може розглядатися як докази, що мають якесь особливе значення. Воно, як і інші свідчення, повинні бути оцінені органами слідства і судом з урахуванням всіх інших матеріалів, які знаходяться в справі. Переоцінка їх доказового значення призводить до слідчих і судових помилок, постановлення неправильного рішення. Важливим елементом процесу доказування є оцінка доказів. У теорії кримінального процесу, та й у практиці, сформувалось стійке розуміння, що оцінка доказів як один із етапів доказування в різних процесуальних стадіях має бути єдиною. Слідчий, перевіряючи і оцінюючи докази, повинен керуватися тими вимогами, якими керується суд, а саме поняття «винуватість» не може диференціюватися залежно від суб’єкта доказування. На наше велике переконання, такі узагальнюючі висновки викликають певний сумнів у їх непорушності. Вільне тлумачення їх сутності спонукає слідчих або органи дізнання інколи заявляти в голос про винуватість затриманого чи підозрюваного у вчиненні злочину ще на початковій стадії процесу, а суди – постановляти вироки без належного дослідження доказів, обмежуючись зазначенням в їх мотивувальних частинах прізвищ свідків, потерпілих та посиланням на аркуші обвинувального висновку. Не слід забувати, що в кожній із стадій процесу оцінка доказів має свої особливості, які пояснюються відмінними умовами і задачами даної стадії. Так, оцінка доказів, здійснена в стадії досудового слідства, носить лише попередній характер, хоча для слідчого вона є остаточною. Отримання кінцевих результатів по суті справи та їх оцінка слідчим і прокурором з точки зору їхньої достатності для постановлення судом обвинувального вироку являють собою підсумкову фазу доказування. Вона закінчується складанням обвинувального висновку, в якому формулюється обвинувачення та дається юридична кваліфікація злочинних дій, а також систематизуються достовірні докази, зібрані під час слідства, на основі яких вирішується питання про віддання до суду. При цьому заслуговує на увагу точка зору, відповідно до якої слідчий при умотивуванні своїх висновків не вправі вживати формулювання, які б прямо вказували на винність особи. У документі визначається лише доведеність винуватості обвинуваченого у злочині, викладається суть його показань та факт визнання чи невизнання ним своєї вини. Замість висновку Вирішення головного питання кримінального судочинства – про винуватість чи невинуватість особи, притягнутої до кримінальної відповідальності, здійснюється тільки судом на основі доказів, досліджених в ході судового розгляду. При цьому суд не вправі покладати в обґрунтування вироку факти і обставини, які хоч і були встановлені на попередньому розслідуванні, але не перевірені у судовому засіданні. Якщо до сказаного додати й те, що закон не визначає наперед силу і значення доказів, а їх оцінка ґрунтується на вільній за внутрішнім переконанням розумовій думці слідчого, прокурора, судді, що за своїм змістом може бути у кожного суб’єкта прямо протилежна, то вони можуть зараховуватися лише в розряд імовірних, якими обґрунтовувати обвинувальний вирок неприпустимо. Оцінка ж доказів судом в стадії судового слідства є остаточною, а тому повинна основуватися на достовірних матеріалах, що не викликають сумніву в їхньої об’єктивності, оскільки вони завершуються вироком. Безумовно, наведений аналіз, пов’язаний з презумпцію винуватості, ніяких новацій в поданому матеріалі не додав. Завдання кримінального процесу відомі. Залишилося лише чітко виконувати їх та відмовитися від психологічного тиску на учасників процесу, оскільки це загрожує моральним спустошенням суспільства, сотнями скалічених доль та глобальною корумпованістю кримінально-процесуального провадження.