Щодо оскарження постанов в справах про порушення митних правил

Митні правила – це встановлені законом і підзаконними актами правила митного оформлення й оподаткування особистих речей чи товарiв, які ввозяться (пересилаються) на митну територiю України. Порушення митних правил являє собою протиправні, винні дії чи бездіяльність, що посягають на встановлений законодавством України порядок переміщення товарів і ТЗ через митний кордон України і за які передбачена адмінвідповідальність (ст. 319 Митного кодексу України, далі – МК). За результатами розгляду таких справ при виявленні митниками ознак правопорушення, передбаченого МК, до винної особи можуть бути застосовані такі види стягнень, як попередження, штраф і конфіскація. Якщо попередження й штраф можуть застосовуватися як основний вид стягнення, то безоплатне примусове вилучення товарів, ТЗ у власність держави (конфіскація) може бути й основним, і додатковим видом стягнень. Найчастіше трапляється накладення адмінстягнення саме у вигляді штрафу. Слід зауважити, що МК є досить специфічним нормативно-правовим актом, який надає митникам можливість на власний розсуд тлумачити окремі його норми. Іноді таке тлумачення може суперечити чинному законодавству України, вступати з ним в колізію. Що ж робити, коли винесена постанова про накладення адмінстягнення за порушення митних правил? Перш за все, необхідно розуміти, що така постанова може бути оскаржена особою, відносно якої її винесено, або представником такої особи. Питання визначення органу, до якого може бути подано таку скаргу, є досить складним. МК визначає, що скарга на постанову митниці може бути подана протягом 10 днів з дати вручення копії постанови зацікавленій особі або з дати повідомлення її про прийняте рішення, до відповідної митниці вищої інстанції або до місцевого суду за місцезнаходженням митниці, яка винесла постанову. Якщо з уповноваженою митницею більш менш зрозуміло, то на питанні визначення суду, до якого може бути оскаржено постанову слід зупинитися окремо. Справа у тому, що рішення митниці як суб’єкта владних повноважень може бути оскаржене в порядку адмінсудочинства. Згідно з ч. 2 ст. 17 КАСУ, до юрисдикції адмінсудів не можна віднести вирішення справ про притягнення осіб до відповідальності за вчинення ними адмінправопорушень, тобто йдеться про накладення адмінстягнень. Проте місцевим загальним судам як адміністративним підсудні всі справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень у справах про притягнення до адмінвідповідальності. Таким чином, справа про оскарження постанови митного органу про притягнення до адмінвідповідальності має розглядатися місцевими загальними судами як адміністративними. Вирішення питання відносно виду провадження, у якому має розглядатися справа, має принципове значення. У порядку адмінсудочинства справи з приводу оскарження правових актів індивідуальної дії, а також дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень, які стосуються інтересів конкретної особи, вирішуються адмінсудами за місцем проживання позивача. Тобто є колізія норм МК й КАСУ відносно територіальної підсудності цієї категорії справ. На практиці стає помітною така тенденція: якщо позовну заяву про скасування постанови митниці підготувати з посиланням на норми цивільного судочинства й направити її до місцевого суду за місцем знаходження відповідача (митниці), то суд приймає її й відкриває провадження. Якщо ж таку саму позовну заяву назвати адміністративною, направити в той же суд, то слід очікувати на ухвалу про повернення позовної заяви для подачі до суду за місцем проживання позивача. Слід зазначити, що в справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доведення правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адмінпозову. Але в цивільному провадженні кожна сторона має довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Таким чином, позивач в адмінпроцесі має суттєві переваги порівняно з позивачем у цивільному. Як свідчить практика, суд за місцем знаходження митного органу не завжди повно і всебічно встановлює обставини конкретної справи. Як правило, така справа розписується на конкретного суддю, у якого «штампування» рішень по оскарженню постанов митниці поставлено «на конвеєр». І на практиці рішення на користь скаржника ухвалюються дуже рідко, а іноді такі рішення є майже унікальними. До такої категорії, зокрема, належать справи про оскарження постанови митного органу про притягнення особи до адмінвідповідальності за порушення митних правил (ст. 355 МК). Ідеться про заявлення в ВМД неправдивих відомостей і надання до митного органу документів із такими відомостями як підстави для звільнення від сплати податків і зборів у строк, встановлений законодавством. Зазвичай суб’єктом такого правопорушення виступають митні брокери, які на підставі договору про надання митних послуг, здійснюють митне оформлення товарів замовників. Неодноразове притягнення таких осіб до відповідальності за порушення митних правил може призвести до заборони надавати послуги митного брокера, тому оскарження постанов митниці для них є принциповим питанням, особливо коли адмінстягнення безпідставне. Статтею 88 МК, а також постановою КМУ № 547 від 9 червня 1997 р. «Про затвердження Положення про вантажну митну декларацію» встановлено, що декларант виконує всі обов’язки й несе в повному обсязі юридичну відповідальність за відомості, зазначені в декларації. Таким чином, митні органи при виявлені розходжень у відомостях, заявлених в ВМД, і реального стану речей постановою накладають на декларанта адмінстягнення. Зазвичай митники у своїй постанові кваліфікують дії декларанта як вчинені з необережності, а також роз’яснюють право особи, щодо якої винесена постанова, оскаржити її до митниці вищої інстанції або до суду за місцем знаходження митниці (іноді навіть вказують назву й місцезнаходження такого суду). Як зауважувалося, із позовною заявою про скасування такої постанови в справі про порушення митних правил доцільно звертатися до місцевого суду за місцем проживання позивача в порядку адмінсудочинства. На обґрунтування позовних вимог можна вказувати наступне. Майже кожен вид товару, який підлягає митному оформленню, має свої особливості законодавчого регулювання. Для багатьох різновидів товару (наприклад, при встановленні виду дизельного палива залежно від вмісту масової частки сірки) визначено, що відповідна митна класифікація визначається на підставі паспорта якості, виданого виробником на кожну партію продукції, відомості, які містяться в паспорті якості, підтверджуються сертифікатом відповідності. Отже, можна побудувати логічний ланцюжок: декларант не вносив до митної декларації неправдивих відомостей, оскільки заявлені відомості отримані на підставі Закону, а результати перевірки (експертизи) товару, які виявлені митними органами, застосовуються лише після проведення такої перевірки (експертизи), до цього часу єдиними документами, які визначають вид товару, є паспорти якості й сертифікати відповідності. Таким чином, можна говорити про відсутність у діях декларанта ознаки протиправності. При кваліфікації правопорушення із суб’єктивної сторони посадовці митниці посилаються на зміст ст. 319 МК. На підставі цієї статті митники чомусь роблять висновок, що всі адмінправопорушення, які згадані в МК, із суб’єктивної сторони можуть бути вчинені як з умислом, так і з необережності. Проте таке судження не відповідає дійсності. Кожна стаття МК, яка містить склад правопорушення, має конкретизовану систему об’єктивних і суб’єктивних ознак, що визначають це діяння як протиправне. Наприклад, ст. 355 МК із суб’єктивної сторони передбачає виключно наявність умислу, спрямованого на звільнення від сплати податків і зборів у строк, встановлений законодавством. Така позиція підтверджується рішеннями ВАСУ у справах такої категорії. Отже, можна зробити висновок, що внесення декларантом до ВМД відомостей, які пізніше виявилися такими, що не відповідають дійсності, не є обов’язковою підставою для накладення адмінстягнення. Митні органи мають довести умисел декларанта, спрямований на звільнення від сплати податків і зборів, протиправність його поведінки.