Виступ голови Верховного Суду України Василя Онопенка на Міжнародному саміті «Суди та суспільство»

Певен, що ніхто не ставить під сумнів потребу у зміні судової системи. Однак основне питання – яку кінцеву мету переслідують ці зміни? Ми вже неодноразово протягом недовгої історії незалежної України були свідками експериментів із реформування судової системи, у яких завжди було більше політики, ніж реального вдосконалення судочинства. Мені багато разів доводилося пояснювати позицію суддівської спільноти щодо проведення судової реформи, зокрема рішуче відповідати на закиди про те, що судова влада чинить опір реформам, бажаючи зберегти існуючий стан речей. Вкотре наголошую, що ніхто так не зацікавлений у позитивних змінах в судочинстві, як судді. Адже ніхто не знає про проблеми судової влади більше за представників суддівського корпусу. І ніхто так не прагне до утвердження справедливого, доступного для громадян та незалежного суду, як самі судді. Тому позиція суддів має бути почута і врахована. Період втрачених можливостей Добре розуміючи і знаючи стан справ зсередини, судді не лише мають власну оцінку ситуації, що склалася в судочинстві, але й пропонують конкретні заходи щодо її зміни. Суддівський корпус висловив своє бачення концептуальних засад подальшого здійснення судової реформи в Україні. За останні кілька років Верховний Суд України за участю інших судів розробив і передав відповідним суб’єктам законодавчої ініціативи понад 30 законопроектів з найактуальніших питань судочинства. Однак суддівські пропозиції, що справді є актуальними і важливими для правосуддя, виявилися малоцікавими для тих, хто реально впливає на формування і реалізацію судової реформи, на ухвалення відповідних законів. На превеликий жаль, через відсутність у вищого політичного керівництва державного підходу і своєрідного розуміння ролі та місця суду минуле п’ятиліття стало періодом не тільки втрачених можливостей для реформування судочинства, але й появи нових системних загроз для правосуддя. Останні роки відзначилися тиском на суди, відвертим втручанням в їхню діяльність, ігноруванням конституційних засад судочинства, політизацією судів та їх цілеспрямованою дискредитацією. Використовуючи спекуляції довкола наявних у правосудді проблем, певні особи під виглядом судової реформи лобіювали законодавчі зміни, ухвалення яких означало б повний крах незалежного і об’єктивного правосуддя. Судовою реформою називалися зміни, спрямовані на встановлення неправового контролю над судами. Проте судова система вистояла, зберігши у своїй основі і незалежність суду, і базові принципи здійснення правосуддя. Нова влада – нові орієнтири У будь-яких нових суспільно-політичних умовах з’являється сприятлива ситуація для реального проведення необхідних змін у сфері правосуддя. Тим більше що нова політична влада поставила перед собою амбітне завдання: швидко здійснити масштабну та повноцінну судову реформу. Судова реформа визнана одним із пріоритетів у діяльності Президента. Наявність більшості в парламенті гарантує підтримку його законодавчих ініціатив. Сьогодні, коли питання судової реформи набуло надзвичайної актуальності, в інформаційному просторі чи не щодня з’являються рецепти побудови «досконалої» судової системи України. Проте рідко побачиш серед програмних принципів такої реформи посилення, у тому числі кадрове, матеріальне та фінансове, судів першої інстанції як основної ланки судоустрою чи вдосконалення процесуального законодавства. Ні, як правило, основні списи ламаються довкола призначення суддів на адміністративні посади, статусу ВСУ тощо. Такі «реформатори», досягнувши домовленості щодо розподілу «судового пирога» між різними групами впливу, справді можуть здійснити блискавичну судову реформу. Але чи буде користь від такої реформи для суспільства? Питання риторичне. Триланкова судова система Бачення суддівської спільноти щодо ключових питань, які дискутуються в рамках проведення судової реформи, полягають у такому. Перше з них – щодо судоустрою. На моє переконання, найоптимальнішою моделлю судоустрою України є триланкова судова система, яку складають місцеві, апеляційні суди та ВСУ. Така система найбільшою мірою відповідає адміністративно-територіальному устрою нашої держави (район, область, центр), її історичним та правовим традиціям, існуючій в Україні правовій системі. Вона є простою, зрозумілою та найдоступнішою для людей. Така побудова судової системи забезпечує оперативність судового розгляду, правову визначеність судового рішення, однакове застосування закону всіма судами. Така система судів базується на трьох основних процесуальних функціях: розгляді справи по суті, апеляційному та касаційному перегляді судового рішення. Зрештою вона є найменш фінансово та матеріально затратною для держави. Ці переваги підтверджуються як багаторічним досвідом функціонування триланкової системи судів на території нашої країни в радянський і пострадянський періоди, так і невтішними результатами експериментування із судоустроєм останніх років. Запровадження триланкової судової системи потребує внесення змін до Конституції. Взагалі провести повноцінну судову реформу без внесення змін до Основного Закону неможливо. Але наведене вище, фактично консолідоване бачення необхідності запровадження триланкової судової системи має враховуватися і при поточному реформуванні судової системи, яке не торкається змін до Конституції. Натомість воно настійливо ігнорується пропозиціями збільшити кількість судових інстанцій, утворити два нові вищі суди – Вищий кримінальний та Вищий цивільний. Таке реформування більше нагадує експеримент над правосуддям, а відтак – і над людьми. Адже будь-яких переконливих доказів того, що така судова система працюватиме ефективніше, не існує. У такий спосіб буде зруйновано ВСУ, але зовсім не вирішено проблеми, які є в правосудді. Проблеми, які сьогодні є у Верховному Суді, просто стануть проблемами вищих судів. Переконаний, що обраний в Україні підхід до спеціалізації судів є методологічно неправильним. У будь-якій країні світу основою, серцевиною судової системи є загальні суди, які розглядають майже 90% судових справ. У жодній демократичній державі спеціалізовані суди не створюються замість загальних. Їх покликання – забезпечити розгляд конкретних, вузьких, специфічних категорій спорів суддями, що мають відповідну професійну підготовку. Саме такий підхід закладався і в нашій Конституції. Це випливає хоча б із положення ст. 127 Основного Закону. Вважаю, що подальше дроблення судової системи шляхом штучного створення автономних юрисдикцій призведе до руйнування єдності судової влади, а отже, до її послаблення. Можливо, це і є справжньою метою подальшої спеціалізації судової системи. Дійсно, набагато легше контролювати судову владу через штучні автономні судові утворення, ніж самим бути під судовим контролем єдиної, сильної та незалежної судової влади. Правовий статус ВСУ Стаття 125 Конституції встановлює, що ВСУ є найвищим судовим органом в системі судів загальної юрисдикції. Деякі творці судової реформи вбачають її завданням ревізію і вихолощення цих конституційних положень. Шляхом утворення двох нових вищих спеціалізованих судів та обмеження, а точніше, позбавлення процесуальних функцій Верховний Суд як найвищий судовий орган пропонують перетворити на щось на кшталт науково-консультативної ради, яка має узагальнювати практику вищих спеціалізованих судів і давати свої рекомендації. При цьому ініціатори таких змін не звертають увагу не тільки на те, що ВСУ визначений Конституцією як найвищий орган в системі судів, але й на те, що Конституція визначає його саме судовим органом. Узагальнення судової практики, надання роз’яснень щодо правильності застосування чинного законодавства поза процедурою розгляду судових справ є абсурдом. Єдність судової практики, однакове застосування судами закону, виправлення судових помилок можна забезпечити лише шляхом розгляду Верховним Судом конкретних справ. Я вже не кажу про неприпустимість нехтування професійним досвідом суддів вищої кваліфікації, що працюють у ВСУ, через те, що комусь не подобається його правові позиції чи хтось із його керівництва. Проблема Верховного Суду України полягає в тому, що сьогодні він є найбільш компетентним, об’єктивним і незалежним судовим органом. Саме позиція ВСУ не дає зробити замкнутий цикл отримання «потрібного» судового рішення. В інтересах правосуддя, в інтересах судового захисту прав громадян, в інтересах утвердження законності в державі єдино правильним сьогодні є посилення процесуального статусу Верховного Суду. Необхідно наділити його повноваженням брати до розгляду будь-яку справу, адже а кожному випадку йдеться про судовий захист прав і свобод людини. З цієї точки зору найвищий судовий орган має право поправити будь-який нижчестоящий суд, ухвалювати прецедентні рішення у типових справах. Посилити роль ВСУ слід при розгляді всіх без винятку справ, у тому числі господарських та адміністративних. Відоме нещодавнє Рішення Конституційного Суду України зовсім не перешкода в цьому. Зробити це просто: визначити у процесуальних законах відповідні виняткові обставини, які дозволяли б Верховному Суду переглядати будь-які рішення вищих спеціалізованих судів у всіх випадках, коли вони не відповідають закону чи є необґрунтованими. Те ж, що пропонується віднести до повноважень ВСУ з перегляду за винятковими обставинами рішень ВГСУ (законопроект № 0893), не має нічого спільного зі здійсненням правосуддя та виконанням найвищим судовим органом функцій відповідно до статусу найвищого судового органу. Фактично Верховний Суд уже сьогодні пропонують взагалі виключити із системи перевірки рішень господарських судів, що, до речі, не відповідає тому ж Рішенню КСУ від 11.03.2010 р., яким визначено, що вищі суди як вищі судові органи спеціалізованих судів здійснюють на підставах і в межах, встановлених законами про судочинство, повноваження суду касаційної інстанції стосовно рішень відповідних спеціалізованих судів. Але КСУ в цьому рішенні не поставив та й не міг поставити під сумнів статус Верховного Суду як найвищого судового органу України. Практична потреба у виконанні ВСУ функції з перегляду рішень вищих спеціалізованих судів є надзвичайно великою. Про це, зокрема, свідчать результати здійснення найвищою судовою інстанцією такої функції. Так, кожного року Верховний Суд скасовує до 30% постанов і ухвал Вищого господарського суду України. Це викликає велику стурбованість з урахуванням того, що ВГСУ скасовує фактично третину законних і обґрунтованих рішень судів першої та апеляційної інстанцій. Тому вказані законодавчі зміни є неприйнятними. Вони, зокрема, зумовлять суттєве збільшення випадків оскарження судових рішень, прийнятих національними судами, до Європейського суду з прав людини, негативно вплинуть на економічні процеси в Україні. Призначення суддів на адміністративні посади Не вдаючись до оцінки ситуації, яка склалася у зв’язку з визнанням неконституційним призначення голів судів та їх заступників Президентом, зазначу, що найоптимальнішим варіантом вважаю здійснення такого призначення Радою суддів України – вищим органом суддівського самоврядування, органом колективним, абсолютно аполітичним, нікому не підпорядкованим, який практично виключає протиправний вплив на суддів. Такий порядок найбільшою мірою відповідає принципам незалежності судової влади та самостійності судів. Він уже перевірений часом: виконання РСУ цієї функції впродовж майже двох з половиною років ні в кого не викликало жодних претензій щодо необ’єктивності, впливу чи втручання. Тому якщо виходити з інтересів правосуддя, то в законі слід закріпити саме такий механізм. Я не хотів би, щоб мій виступ звучав суцільною критикою ідей, які пропонуються в рамках судової реформи. Хочу запевнити, що у нас є своє, чітке бачення тих змін, яких об’єктивно потребує судова влада для становлення ефективного правосуддя. Наше бачення судової реформи полягає в тому, щоб зберегти всі позитивні здобутки судової системи, напрацьовані за роки незалежності, і на основі кращих зразків міжнародного досвіду, практики застосування законодавства про судоустрій та статус суддів вдосконалити основні положення судочинства, забезпечивши утвердження в Україні справедливого, незалежного та доступного суду.