Парадигма відновного правосуддя

Одним із найважливіших напрямів реформування кримінальної політики України задля розвитку правової держави і громадянського суспільства є впровадження програм відновного правосуддя. Воно намагається збалансувати інтереси потерпілого та суспільства і потребу в реінтеграції правопорушника у суспільство. Прихильники ідеї відновного правосуддя мають на меті не заміну офіційного правосуддя, а його доповнення, акцентуючи увагу на тих аспектах, які залишаються поза увагою офіційного кримінального процесу. Відновне правосуддя – це не просто певна філософсько-правова категорія, це парадигма, що характеризується відособленою концептуальною схемою постановки та вирішення певної наукової проблеми. Нові підходи до правосуддя Сьогодні більшість країн світу хвилюють проблема злочинності та ефективні шляхи її розв’язання. Традиційною реакцією держави на злочин є покарання особи, яка його вчинила. При цьому суть покарання полягає в умисному заподіянні людині болю та особистих страждань як відплати за правопорушення. Але дослідження і практика показали: правові системи, що сповідують каральний підхід, не можуть повною мірою захистити суспільства від злочинності. Збільшення кількості правопорушень свідчить про безглуздість боротьби зі злочинністю за допомогою лише жорстоких покарань. Найпоширеніший вид покарання – позбавлення волі – не виправляє осіб, які вчинили злочин, не запобігає насильству в суспільстві і не відновлює в ньому порядок та злагоду. Навпаки, природною реакцією на жорстокість стає ще більша жорстокість, що призводить тільки до зростання рівня злочинності. До того ж ув’язнені стають тягарем для держави та її бюджету, а збільшення тюремного населення створює загрозу внутрішній безпеці держави, громадянському суспільству, правам людини та демократії. Ще однією причиною виникнення нових підходів до правосуддя стало те, що правова система, яка існує у світі, повністю зосередилася на стороні, яка вчинила правопорушення, і майже зовсім ігнорує потреби потерпілих, які потребують відновлення почуття безпеки та довіри до людей, а також компенсації заподіяних збитків. У статті відомого норвезького кримінолога Нільса Крісті «Конфлікти як власність», яка вийшла друком у середині 70-х років XX століття, зазначено, що держава «вкрала» у людей можливість самим вирішувати свої конфлікти. Головними фігурами судочинства стали не жертва і правопорушник, а держава і правопорушник. У центрі уваги опиняється держава, а не жертва. Правопорушенням визнається суспільно небезпечне діяння, яке посягає на правопорядок у державі, а не спричинення шкоди конкретним особам і відносинам. Розуміння цих проблем змусило людство шукати альтернативи кримінальній юстиції. Слід звернути увагу на те, що нові парадигми зароджуються як спроба вирішити найгостріші проблеми. Головне не покарання, а примирення Однією з таких альтернатив стало відновне правосуддя – новий підхід до вирішення конфліктів, спрямований на відновлення справедливості та збалансування потреб потерпілого, правопорушника та суспільства. Воно знімає всі зазначені протиріччя: на відміну від традиційної системи кримінального судочинства, потерпілою стороною визнається не держава, а конкретна особа. При цьому метою стає не покарання, а відновлення первинного стану, тобто примирення обох сторін конфлікту й усунення шкоди. Таким чином, відновне правосуддя трансформує боротьбу між особами у спільну діяльність задля залагодження їхнього конфлікту несуперницьким шляхом, укорінює традиції примирення та співпереживання, сприяє вихованню суспільства та закріпленню в ньому гуманних цінностей. Серед теоретиків немає однозначного розуміння суті відновного правосуддя та його складових. Упродовж двох останніх десятиліть формувалося саме визначення відновного правосуддя, у якому знайшли відображення погляди як практиків, так теоретиків, а також відбувся зсув наголосу із процедури на результат. Загалом постає запитання: відновне правосуддя – це практика чи філософія? Як уже зазначалося, це, радше, концепція, парадигма, а не спеціальний прийом чи метод розв’язання конфліктів, і саме цьому немає одностайності щодо того, якими мають бути складові визначення цього терміна. Одне з найуживаніших визначень запропонував Тоні Маршалл. На його думку, відновне правосуддя – це процес, за допомогою якого сторони, втягнуті у злочин, спільно вирішують, як поводитись із його наслідками і які висновки зробити на майбутнє. Основну теорію відновного правосуддя запропонував у середині 90-х років XX століття американський правник і кримінолог Говард Зер. Він зробив це одним із перших серед практиків і науковців у цій сфері. Говард Зер виходить з того, що відновне правосуддя заохочує до участі в ньому всі сторони: потерпілого, правопорушника та суспільство. Але лишаються запитання «Як відбувається діалог?» і «Хто надає підтримку потерпілому та правопорушнику?». В основі відновного правосуддя лежить система певних цінностей та переконань:

• прихильники відновного правосуддя наголошують на якості соціального середовища як на найважливішому аспекті соціальної поведінки;
• якість суспільного життя залежить головним чином від мотивації та зобов’язань усіх, хто бере в ньому участь;
• за відповідних умов більшість осіб готові і здатні шукати конструктивний вихід з конфліктної ситуації;
• правопорушення розглядається в першу чергу як посягання на якість суспільного життя, а не як порушення закону;
• реагування на таке посягання спрямоване на збереження або відновлення якості суспільного життя на рівні окремого індивіда (потерпілого), громади та суспільного порядку загалом.

Призначення відновного правосуддя – відкликатися. Це відповідь на подію, що спрямована на відновлення справедливості (у широкому розумінні цього слова) після скоєння несправедливості. Література, присвячена основному напряму дослідження відновного правосуддя, здебільшого характеризує його як процес обговорення. Сутність відновного правосуддя полягає не в кінцевому результаті, а у способах, завдяки яким вирішено проблему. Застереження Водночас є кілька застережень, що унеможливлюють зведення відновного правосуддя лише до процесу. По-перше, процес не може бути визначений та оцінений без урахування цілей, заради яких він здійснюється. Цінність процесу полягає не лише в обговоренні, але й у результатах, задля досягнення яких цей процес організовують. Наприклад, відновний характер процесу, коли в ньому беруть участь жертва і правопорушник, характеризується тим, що в ході останнього виявляються вибачення, каяття і прощення, яким сприяє процес, а це може викликати відчуття примирення, морального та душевного задоволення. Ці почуття також є результатом цього процесу, навіть якщо безпосередньо не відображені в остаточній угоді, яку за порозуміння підписують сторони конфлікту. По-друге, відновне правосуддя слід розглядати крізь призму його відновної мети, якою є відшкодування шкоди. З цього погляду воно визначається як можливість здійснення правосуддя після скоєння злочину, яка спрямована головним чином на відшкодування шкоди, завданої окремій особі, стосункам чи громаді в результаті злочину. Процес є лише інструментом відшкодування шкоди, хоча й досить важливим. Саме обговорення має найвищий відновний потенціал, але у випадках, коли неможливо досягти добровільних угод, мають бути застосовані й інші методи, що забезпечують часткове відновлення. Їх прикладами можуть бути компенсація, штраф, виконання робіт на користь жертви, громадські роботи тощо. Рівень розвитку відновного правосуддя може бути різним. Проте все одно воно є справедливішим, бо спрямоване не на покарання злочинця, а на залагодження вини, відшкодування шкоди, заподіяної жертві, а також на вирішення соціальних проблем, спричинених злочином. Насамкінець Таким чином, відновне правосуддя є формою правосуддя, основною метою якої є створення умов для примирення потерпілих і правопорушників та усунення наслідків, спричинених злочином. Впровадження програм відновного правосуддя, у тому числі й медіації, у систему кримінального судочинства стане дієвим чинником забезпечення правопорядку та громадянського миру, змінить спосіб реагування держави на вчинений злочин, забезпечить можливість відновлення прав та інтересів потерпілих, а також реінтеграції правопорушника в суспільство, позитивно вплине на судову систему, суттєво розвантаживши її, а також сприятиме формування позитивного іміджу України на світовій арені.