Медіація: крок уперед чи в нікуди?

Практика альтернативного розв’язання спорів і конфліктів в Україні формується дуже повільно. Проте вже розроблені два законопроекти, мета яких – впровадження медіації у правове поле України. Паралельно з Мін’юстом свій проект Закону «Про медіацію» розробили і медіатори-практики, які винесли його на громадське обговорення. Про особливості цього проекту та його можливий вплив на розвиток медіації в країні «Правовий тиждень» розпитав практикуючого медіатора, президента Українського центру порозуміння Романа Коваля. – Якою є мета проекту Закону «Про медіацію» і чому його не вважають альтернативою законопроекту Мін’юсту? – Будь-який законопроект має на меті правове регулювання або юридичне оформлення певних відносин. Метою цього документа є закріплення практики застосування процедури медіації, яка активно розвивається. Зокрема, останнім часом розширився спектр справ, у яких застосовують медіацію. Серед них чимало бізнес-конфліктів. Законопроект, розроблений групою незалежних експертів – практиків (у тому числі з Українського центру медіації та Українського центру порозуміння) за підтримки правової групи «Павленко і Побережнюк», відрізняється від законопроекту Мін’юсту тим, що не ставить перед собою завдання впорядкувати взаємовідносини медіаторів і правової системи. Законопроект Мін’юсту визначає принципи медіації та намагається закріпити процедуру її імплементації у вітчизняне правове поле. На противагу цьому основною ідеєю законопроекту, написаного медіаторами, є розробка рамкових положень щодо мети, завдань і принципів цієї діяльності не як складової правової системи, а як суб’єкта співробітництва з нею. Документи, створені робочою групою при Мін’юсті і професійними медіаторами, доповнюють один одного, тобто є логічно пов’язаними і містять однаково важливі положення. Слід зазначити, що Український центр порозуміння брав участь у роботі над кожним із цих проектів, надаючи експертні консультації. – Поширена думка, що медіація взагалі не потребує правового регулювання. – Так, дехто вважає, що медіація може розвиватися без відповідного правового регулювання. Я лобіював цю думку, коли був учасником робочих груп з розробки відповідних законопроектів. І робив це, добре розуміючи, що будь-яка сфера діяльності, відносини в якій береться регулювати держава, врешті-решт стає надто зарегульованою, а іноді навіть припиняє розвиватися. Впроваджуючи медіацію у правове поле, держава неодмінно намагатиметься контролювати процес навчання та підвищення кваліфікації медіаторів, якість їхніх послуг тощо. Для цього законопроект Мін’юсту пропонує створити Раду медіаторів та етичну комісію. Загалом цей документ доволі прогресивний і створює умови для самоконтролю та самоорганізації медіаторів. Та, на мою думку, його прийняття навряд чи позитивно позначиться на практиці. Це підтверджує приклад Румунії: до прийняття там відповідного закону медіатори розглядали більше 1500 справ на рік, а після – лише декілька десятків. Західна Європа також обережно ставиться до законодавчого закріплення медіації, переважно визначаючи лише рамкові засади. – Чому ж тоді цей законопроект вирішили написати саме зараз? – Як говорить давня китайська мудрість, якщо віє вітер змін, потрібно будувати не прихисток, а вітряк. Якщо вже писати і впроваджувати закон, то він має бути максимально сприятливим для практики альтернативного вирішення спорів. Деякі фахівці в галузі медіації мають багаторічний досвід непростої співпраці з вітчизняними органами влади та судочинства. Зараз же інтерес до медіації значно зріс, і його формують не лише «підковані» представники юридичної спільноти. Основна аудиторія розробленого законопроекту «Про медіацію» – юристи-практики, які здійснюють посередницьку діяльність, щоб шляхом переговорів забезпечити реалізацію інтересів клієнта, не вдаючись до судової тяганини. Проводячи такі переговори з опонентами свого клієнта, правники намагаються вирішити спір, задовольнивши всі сторони, і називають свої дії медіацією. Тому поштовхом до написання цього рамкового законопроекту був саме намір просвітити юридичні кола та всіх зацікавлених щодо суті і концептуальних положень процесу медіації. Адже термін «медіація» у світовій практиці означає не просто «переговори» чи «примирення» сторін. Завдання законопроекту – пояснити суть діяльності посередника, прописати основні характеристики процесу медіації, такі як добровільність і конфіденційність, принцип самовизначення сторін, вимоги нейтральності, неупередженості та інші фахові критерії роботи професійного медіатора. Цим самим ми намагаємося відокремити професію медіатора від суміжних видів діяльності, оскільки тенденції до їх ототожнення або поєднання не лише загрожують іміджу медіації та репутації медіаторів, але й перешкоджають правильному розумінню підходу до вирішення спорів, що лежить в основі медіації і визначається як співробітництво. – Тиждень медіації, що відбувся на початку липня, продемонстрував, що на практиці судова медіація не завжди успішна. Одна з причин цього – необізнаність населення про альтернативні методи вирішення спорів. Що треба зробити для популяризації медіації? – Пілотні судові медіації, дійсно, виявились успішнішими в тих судах, які раніше розпочали інформаційну кампанію. Тому впровадження медіації має супроводжуватися практичними заходами для населення. Популяризація – це, скоріше, завдання держави, яка має для цього відповідні фінансові та організаційні можливості. Спільнота ж медіаторів не має можливостей для проведення потужних інформаційних кампаній. Один з інструментів популяризації медіації – Закон, який ми запропонували для громадського обговорення. На жаль, судячи з досвіду, публікація оголошення у пресі допомагає медіатору залучити одного-двох клієнтів. А от після успішно проведеної медіації задоволені результатом сторони сприяють залученню ще десятка клієнтів. Тобто найкращий метод популяризації цієї процедури – якісно надана послуга. – Яка медіація – судова чи комерційна – має кращі перспективи в Україні? – Обидві форми медіації вже підтвердили в Україні своє право на існування, проте спрогнозувати, яка з них розвиватиметься краще, складно. Комерційна, або ринкова, медіація – це процес, у якому примирення осіб здійснює спеціально підготовлений експерт, діяльність якого оплачують сторони. Комерційна медіація розвивається поступово. З року в рік осіб, які надають відповідні послуги, і клієнтів, що їх замовляють, більшає. Це незворотний процес. Судова медіація, або «модель правосуддя», має на меті покращити функціонування правової системи та запропонувати альтернативний спосіб вирішення спору, що дозволяє уникнути таких чинників, як тривалість та дорожнеча судового процесу, його можлива заангажованість, перенавантаженість судів тощо. Щоправда, перспективи розвитку цієї моделі медіації прямо пов’язані з наявністю політичної волі щодо її впровадження. Позитивні зрушення, які відбудуться в судочинстві після впровадження альтернативних методів вирішення спорів, очевидні. Проте, враховуючи, що держава має здійснити значні первинні інвестиції для навчання працівників нової правової системи, мої прогнози щодо її розвитку найближчим часом не надто оптимістичні. – Можливо, медіація досі знаходиться поза правовим полем через те, що альтернативний спосіб вирішення спорів невигідний судовій владі та широким юридичним колам? – Те, що медіація може бути невигідною, – поширений вітчизняний забобон. Кожен, хто добре знає суть медіації, розуміє, що вона вигідна як суспільству, так і державі. Історія впровадження цього інституту в інших країнах демонструє, що система альтернативного вирішення спорів не лише відіграє важливу соціальну роль, але й допомагає державі економити кошти на системі судочинства. Фактично вся правова система будь-якої країни спрямована на вирішення конфліктів. А медіація допомагає оптимізувати цей процес, зробити його швидким та ефективним (бо врешті-решт сторони самі виконують досягнуті домовленості), а також навчити сторони вирішувати спірні питання в майбутньому. Це дозволяє мінімізувати кількість конфліктів та згуртувати суспільство, тобто зробити його ефективнішим і збільшити соціальний капітал держави. Отже, держава отримує від медіації пряму, сталу і довгострокову вигоду. Що ж до юристів, то багато з них вважають: що довше і драматичніше вони захищатимуть свого клієнта в суді, то більшим буде їхній гонорар. Проте таке розуміння суті юридичного бізнесу є хибним, оскільки саме великий оборот приносить прибуток. Відомий американський адвокат Форест Мостон розповідав про експеримент, який він провів у приватній юридичній компанії. Протягом року він направляв справи всіх своїх клієнтів на медіацію. У результаті 85% з них були задоволені вирішенням спірної ситуації, а дохід адвоката збільшився втричі. Сучасний правник, який турбується про прибутковість власного бізнесу, має володіти і традиційними, і альтернативними методами вирішення спорів та отримувати вигоду з обох джерел. Цікаво, що у США випускники юридичних ВНЗ готуються вирішувати спори за допомогою двох підходів – суперництва та співробітництва. А в Техасі взагалі альтернативним вважається вирішення спору в суді і якщо голова суду перед судовим розглядом справи не повідомить позивача окремим листом про п’ять переваг медіації (швидкість, конфіденційність, порівняну дешевизну, можливість контролювати результат ы зберегти партнерські стосунки з іншою стороною), він порушить закон.  Розмову вів Георгій ЯЦУНСЬКИЙ
«Правовий тиждень»