Встати, реформа пройшла…

7 липня 2010 р. Верховна Рада України ухвалила в цілому законопроект «Про судоустрій і статус суддів», яким, схоже, завершила судову реформу в країні. Гарний він чи ні? Відповідь на це запитання зможе дати тільки час. Але вже поверхневий аналіз дає підстави стверджувати, що принаймні окремі норми цього документа не спрямовані на досягнення основної мети судочинства – захист прав і свобод людини та громадянина, а також підприємств і організацій. На неодноразових презентаціях прийнятого в цілому законопроекту наголошували, що він покликаний спростити складні процедури судочинства, щоб підвищити їхню ефективність і відповідальності суддів, а також створити умови, які унеможливлять або зроблять проблематичними корупційні прояви в судових органах. Не аналізуючи весь законопроект, розглянемо окремі норми процесуальних кодексів, до яких він вніс суттєві зміни. Так, він запровадив триланкову систему оскарження з можливістю перегляду остаточного судового акту у ВСУ. Загальна юрисдикція судів охоплює адміністративне, господарське і цивільно-кримінальне судочинство. Рішення суду першої інстанції може бути оскаржено в апеляційному, а судовий акт апеляційної інстанції – в касаційному порядку. Функції касаційної інстанції виконують, відповідно, Вищий адміністративний суд України, Вищий господарський суд України і Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі – ВССУ). Судові акти касаційних інстанцій можуть бути переглянуті у ВСУ як найвищому судовому органі. До складу ВСУ входить 20 професійних суддів – по п’ять від кожної спеціалізації: цивільної, кримінальної, господарської та адміністративної. Саме із цих осіб обираються голова ВСУ і його заступники. Стаття 38 законопроекту «Про судоустрій і статус суддів» відносить до функцій ВСУ:

• перегляд справи з підстав неоднакового застосування судами (судом) касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права в подібних правовідносинах у порядку, передбаченому процесуальним законом;
• перегляд справи в разі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом;
• надання висновку про наявність чи відсутність у діяннях, в яких звинувачується Президент України, ознак державної зради або іншого злочину;
• внесення за зверненням ВРУ письмового подання про неможливість виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров'я;
• звернення до КСУ щодо конституційності законів, інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України.

Змінами у процесуальні кодекси встановлено, що сторони та інші особи, які брали участь у справі, мають право подати до ВСУ заяву про перегляд судових рішень після їх перегляду в касаційному порядку. Підставами для подання такої заяви є:

• неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах;
• встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом.

Заява про перегляд судових рішень подається до ВСУ через ВССУ протягом одного місяця з дня винесення судового рішення, яке переглядається, або протягом місяця з дня винесення судового рішення, на яке є посилання в заяві про перегляд, але не пізніше одного року з дня винесення рішення, про перегляд якого йдеться. Ця норма фактично дає вищим спеціалізованим судам можливість маневрувати, щороку змінюючи практику застосування матеріального права. Крім того, законопроект визначає процедуру допуску заяви про перегляд судових рішень у ВСУ. Це питання розглядають судді ВССУ. Зазначена процедура має назву «перевірка ВССУ заяви на відповідність Процесуальному кодексу». Спочатку заява реєструється у ВССУ і не пізніше наступного дня передається судді-доповідачу. Він протягом трьох днів з моменту прийняття заяви перевіряє її на відповідність вимогам Кодексу і, якщо вона формально не відповідає цим вимогам, встановлює строк для їх усунення. Якщо недоліки не усунуто, суддя-доповідач повертає зазначену заяву особі, яка її подала. Також відповідно до положень процесуальних кодексів суддя-доповідач повертає заяву, якщо:

• її подано особою, яка не має права на подання такої заяви;
• її підписано від імені особи, яка не має повноважень на ведення справи;
• є ухвала ВССУ про відмову в допуску справи до провадження за наслідками її розгляду, прийнята з аналогічних підстав.

Законопроект не забороняє судді, який розглядав справу в касаційному порядку, бути суддею-доповідачем, а тому в цій частині можливі серйозні зловживання. До того ж законопроект не визначає процедуру призначення судді-доповідача. Скоріше за все, воно знову відбуватиметься в ручному режимі, що не відповідає одній із цілей реформи судочинства: максимально усунути людський фактор від розподілу справ. Далі компетенція судді-доповідача закінчується і починається діяльність судової колегії із п’яти суддів цього ж суду, які вирішуватимуть питання про допуск заяви до ВСУ. До складу зазначеного органу не може входити жоден суддя, який брав участь у розгляді цієї справи. Колегія суддів ВССУ протягом 15 днів з моменту надходження заяви до Суду виносить ухвалу про допуск справи до провадження або відмову в ньому. Причому ухвала про відмову в допуску до ВСУ має бути обґрунтована, однак не підлягає оскарженню. Таким чином, встановлено процедуру, відповідно до якої ВССУ сам розглядатиме скарги на себе, а ВСУ відведено роль весільного генерала. Якою логікою керувалися законодавці, незрозуміло. Адже очевидно, що конфлікт інтересів, з яким стикнуться судді ВССУ, навряд чи дозволить їм допускати такі заяви до ВСУ для перегляду постанови касаційної інстанції. Подібна процедура була прописана у старому ЦПКУ: суд першої інстанції розглядав клопотання про поновлення строків для подання апеляційних скарг. Приблизно вісім клопотань з десяти не задовольнялись. Зазначена процедура була усунута як така, що створює конфлікт інтересів і позбавляє осіб права на перегляд судових рішень у встановленому порядку. Питання про прийняття до провадження того чи іншого документа має вирішувати виключно той суд, якому адресована заява. Ні в країнах ЄС, ні в країнах СНД немає подібної процедури. У Росії, де Вищий арбітражний суд переглядає судові акти в порядку нагляду, питання про прийняття до провадження вирішує не касаційна, а найвища спеціалізована інстанція. В Україні ж під гаслами створення проєвропейського судочинства запроваджують процедури, які за своїм змістом суперечать здоровому глузду. Незважаючи на те, що згідно з Конституцією ВСУ є найвищою судовою інстанцією, його функції зведені до формальних процесуальних дій. Чи виграють від цього громадяни та юридичні особи? Сумніваємось, адже нові процедури запроваджують принцип змагальності на рівні вищої судової інстанції. Касаційні інстанції змагатимуться, щоб не передавати справи до ВСУ, бо ніхто не зацікавлений у тому, щоб його рішення було скасоване. Таким чином, декларативні твердження ідеологів судової реформи про впровадження сучасної, проєвропейської моделі судочинства не відповідають дійсності. Судові юристи погодяться, що роль ВСУ на нинішньому етапі судочинства є визначальною. Саме ВСУ вдалося вирішити конфлікт адміністративних і господарських судів. Судові акти ВСУ обґрунтовуються в академічному форматі, чого не можна сказати про судові акти вищих спеціалізованих судів. Слід зазначити, що деякі зміни, внесені до процесуальних кодексі, можна визнати прогресивними і необхідними. Наприклад, у господарському процесі з’явилися такі поняття, як «нарадча кімната» і «таємниця нарадчої кімнати». У всіх судах запроваджується процедура автоматичного розподілу справ, встановлюється вичерпний перелік ухвал, які можуть бути оскаржені самостійно в апеляційному порядку, а також визначаються дії суду в разі надходження апеляційної скарги на ухвалу, яка не підлягає апеляційному оскарженню. Коментар фахівця Адвокат, керуючий партнер юридичної фірми «Гвоздій та Оберкович» Валентин ГВОЗДІЙ: – Багато юристів вважають, що система судоустрою, запропонована Законом «Про судоустрій та статус суддів», не відповідає визначеним Конституцією України організаційним основам системи судів загальної юрисдикції, значно ускладнює доступ громадян до правосуддя, а також містить суттєві загрози конституційним гарантіям права громадян на судовий захист. На мій погляд, прийнятий документ порушує деякі норми Конституції України, зокрема ст. 125, яка визначає ВСУ як вищий судовий орган у системі судів загальної юрисдикції, тоді як Закон «Про судоустрій та статус суддів» позбавляє цей орган такого статусу. Всупереч ст. 124 Конституції України, згідно з якою юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, Закон поширює юрисдикцію ВСУ на вузьке коло правовідносин. Крім того, він забороняє апеляційним судам повертати справи на новий розгляд і скорочує процесуальні терміни. Зокрема, терміни розгляду справ у кожній інстанції не мають перевищувати два місяці, а в деяких категоріях справ – 20, 15 або навіть 5 днів. Вважаю, що за значного навантаження судів необхідність дотримання цих строків призведе до порушення процесуальних прав сторін і неякісного розгляду справ. Також Закон істотно скорочує терміни подачі апеляційної та касаційної скарг на рішення суду (до 10 і 20 днів відповідно, а для оскарження процесуальних ухвал передбачено ще менше часу). Зважаючи на відсутність системи доступної та ефективної правової допомоги, ця новела створить чимало незручностей для осіб, які не мають можливості оплатити правову допомогу. Вважаю, що практика застосування Закону «Про судоустрій та статус суддів» виявить набагато більше недоліків проведеної ним судової реформи. Дадуться взнаки неузгодженості та протиріччя, яких неможливо було уникнути при такому швидкому прийнятті Закону.