Чи має право юридична особа – суб’єкт господарювання, яка не має статусу фінансової установи, надавати фінансові позики, у тому числі на умовах фінансового кредиту?

Необхідно розпочати із самого терміну «фінансова установа», який відповідно до Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання фінансових послуг» (далі – Закон) визначається як юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов'язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом, та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо визначених законом, – інші послуги (операції), пов'язані з наданням фінансових послуг.

Статус фінансової установи набувається після внесення запису про неї до відповідного державного реєстру фінансових установ. З цього визначення випливає, що формальною ознакою фінансової установи є перебування її у реєстрі фінансових установ. Юридична особа може вважатися фінансовою установою тільки за цієї умови.

Правовий статус фінансової установи визначається також ст. 5 «Право на здійснення операцій з надання фінансових послуг» Закону. Так, відповідно до ч. 1 цієї статті «фінансові послуги надаються фінансовими установами, а також, якщо це прямо передбачено законом, фізичними особами – підприємцями». До фінансових послуг при цьому згідно зі ст. 4 Закону віднесено надання коштів у позику, в тому числі на умовах фінансового кредиту.
Відповідно до Закону можливість та порядок надання окремих фінансових послуг юридичними особами, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, визначаються законами та нормативно-правовими актами державних органів, що здійснюють регулювання діяльності фінансових установ та ринків фінансових послуг, виданими в межах їх компетенції.

Згідно з ч. 1 ст. 21 «Органи, які здійснюють державне регулювання ринків фінансових послуг» Закону «державне регулювання ринків фінансових послуг здійснюється:

• щодо ринку банківських послуг – Національним банком України;
• щодо ринків цінних паперів та похідних цінних паперів (деривативів) – Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку;
• щодо інших ринків фінансових послуг – національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг».

Відповідно до Указу Президента України від 04.04.2003 р. № 292/2003 Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України є спеціально уповноваженим органом виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг.

Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України не видавала нормативні акти, які містили б пряму заборону для інших суб’єктів, крім фінансових установ, надавати фінансові позики. Такої заборони немає і в інших положеннях законодавства.

Проте важливо з’ясувати два питання: чим фінансова позика відрізняється від фінансового кредиту, крім критерію суб’єктності (коли кошти надаються фінансовою установою, то це кредит, а коли юридичною особою, що не зареєстрована фінансовою установою, то позика)? Для цього слід звернутися до положень відповідного законодавства.

Так, поняття кредиту визначається кількома нормами законодавства:

• відповідно до Закону фінансовий кредит – це кошти, які надаються в позику юридичній або фізичній особі на визначений строк та під процент;
• відповідно до ст. 1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Правове регулювання договорів позики здійснюється відповідно до §1 «Позика» глави 71 «Позика. Кредит. Банківський вклад» ЦКУ. Згідно зі ст. 1046 ЦКУ за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Отже, згадані нормативні акти містять концептуальну суперечність: положення ЦКУ встановлює, що позика може надаватися будь-якими суб’єктами за сплату відсотків, а фінансове законодавство – що позика є фінансовою послугою, тому може здійснюватися тільки за умови реєстрації позикодавця як фінансової установи. Чи є у зв’язку із цим підстави вважати, що ЦКУ в частині, що регулює фінансову позику, не підлягає застосуванню, оскільки суперечить положенням Закону?

Відповідь на це запитання слід шукати в загальноприйнятих правилах тлумачення конфлікту норм загального і спеціального права. При цьому норми ЦКУ є загальними, а Закону – спеціальними.

Так, загальний закон встановлює загальні засади правового регулювання, ЦКУ у своїй основі закріплює головні особисті та майнові свободи, права та повноваження власників тощо. Проте спеціальний закон встановлює умови застосування загального, визначає особливості правового регулювання, деталізує його. Водночас спеціальні норми мають тлумачитися узгоджено із загальними, не можуть за своїм змістом і концепцією бути їх повною протилежністю. У тому ж випадку, коли має місце конфлікт між окремими нормами загального і спеціального законодавства, слід застосовувати системний спосіб тлумачення, відповідно до якого належить шукати таке розуміння нормативно-правових актів, яке передбачає чинність їх обох, їхнє спільне існування в системі права та взаємозв’язок.

Відповідно до чч. 2 і 3 ст. 4 ЦКУ «основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України». Але продовженням цієї норми є таке положення: «Якщо суб'єкт права законодавчої ініціативи подав до Верховної Ради України проект закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж цей Кодекс, він зобов'язаний одночасно подати проект закону про внесення змін до Цивільного кодексу України. Поданий законопроект розглядається Верховною Радою України одночасно з відповідним проектом закону про внесення змін до Цивільного кодексу України».

Ця норма є ілюстрацією класичного положення теорії права про те, що спеціальні положення законодавства не можуть заперечувати всі загальні положення щодо цього ж питання. Відтак, норми ЦКУ про позику не можуть бути заборонені нормами Закону.

При вирішенні цього питання слід враховувати положення ч. 1 ст. 1048 ЦКУ, яка встановлює: «Позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом».

Остання частина цієї норми має дуже велике значення для питання, що розглядається. Законодавець зробив посилання на законодавчий акт, який може містити чи містить заборону на отримання відсотків при наданні послуги. Таким актом є Закон. Ним встановлено положення, відповідно до яких фінансову позику віднесено до фінансових послуг, а право на надання останніх надано тільки фінансовим установам (відповідні положення наведені вище).

Відтак, порівнявши норми цивільного і фінансового законодавства, можна зробити висновок, що Законом на підставі ч. 1 ст. 1048 ЦКУ встановлено таке обмеження: позикодавець, якщо він не зареєстрований як фінансова установа, не має права на одержання від позичальника процентів за користування позикою. Проте Закон не містить заборони на надання таких позик на умовах, що не передбачають сплати процентів.

Отже, юридичні особи, які не зареєстровані як фінансові установи, мають право надавати фінансові позики, проте не можуть отримувати за це проценти.