Реформування кримінально-процесуального законодавства, що відбувається зараз в України, має на меті створити передумови для функціонування правової, соціальної держави та забезпечити захист процесуальних прав учасників кримінального провадження. Особливе місце в цій реформі посідає інститут збирання доказів та отримання показань.

Ефективний механізм кримінального судочинства, що характеризується відповідністю результатів реальному призначенню кримінального процесу, встановленому ст. 2 Кримінально-процесуального кодексу України, можна забезпечити лише при всебічному, повному й об'єктивному дослідженні обставин кримінального провадження. Пізнання цих обставин здійснюється шляхом кримінально-процесуального доказування, яке можливе лише за допомогою доказів, отриманих належним способом і зі встановлених законом джерел.

Одним із найпоширеніших джерел доказів у кримінальному судочинстві є показання. Зміни вітчизняного кримінально-процесуального законодавства, пов'язані із прийняттям і вдосконаленням КПК, істотно вплинули на правове регулювання отримання показань. З одного боку, вони сприяють забезпеченню прав учасників кримінального процесу, а з іншого – обумовлюють ефективне правосуддя на основі додержання вимог Конституції України та міжнародних правових актів.

Показання мають велике значення для вирішення завдань кримінального судочинства, адже найчастіше тільки на їх основі здійснюється достовірне встановлення обставин, які є предметом дослідження у кримінальному провадженні, і з урахуванням останніх до конкретного випадку застосовуються норми кримінального та кримінально-процесуального права.

Інститут показань у його сучасному вигляді, як окремий структурний елемент кримінального процесу, є новим для України, а тому науково не розроблений. Спробуємо дослідити цей інститут кримінального процесу.

Перш за все звернімо увагу на застосування терміна «показання» у чинному законодавстві. Так, ч. 1 ст. 95 КПК містить легальне визначення цього поняття як відомостей, що надаються в усній або письмовій формі під час допиту підозрюваним, обвинуваченим, свідком, потерпілим, експертом щодо відомих їм обставин у кримінальному провадженні, що мають значення для цього кримінального провадження.

Крім того, поняття «показання» зустрічається у ст. 384 Кримінального кодексу України в контексті настання кримінальної відповідальності за завідомо неправдиве показання свідка чи потерпілого. Так, показання у ст. 384 ККУ розуміються як відомості про факти, які підлягають встановленню у кримінальній справі і мають важливе значення для правильного вирішення справи.

Загальноприйнятим визначенням показання в науці кримінального процесу вважається усне повідомлення учасників процесу. Проте частина науковців вважають, що показання можуть мати не лише усний, але й письмовий характер. Це свідчить про те, що в науці кримінального процесу не існує єдиного підходу до вирішення вказаного питання. Ми вважаємо, що друга точка зору є більш виваженою та обґрунтованою. Так, у силу об’єктивних і суб’єктивних чинників показання можуть надаватись як в усній, так і в інших формах (письмовій, вербальній, конклюдентній тощо).

Також показання розглядають як обставини, які мають значення для справи та можуть мати значення доказування. У теорії кримінального процесу Російської Федерації існує позиція, відповідно до якої під показаннями розуміють відомості, повідомлені учасниками кримінального провадження при допиті, який проведено в ході досудового провадження у кримінальній справі або в суді, та зафіксовані у встановленому законом порядку, а також відомості з приводу даних про обставини кримінального провадження, отримані в результаті допиту, які виступають у якості доказів.

Важливим для практики є питання про форми вираження показань у процесуальних документах. Доктрина кримінального процесу звертає увагу на форми вираження показань. Основною формою фіксації показань вважається протокол допиту осіб, які беруть участь у кримінальному провадженні.
Деякі дослідники говорять про вузький зміст легальної дефініції «показання». Із цим можна погодитись. Фактично показання є відомостями про обставини у кримінальному провадженні, що мають значення для вирішення завдань. При цьому до змісту зазначеного поняття не входять відомості учасників кримінального провадження щодо заявлених клопотань і дій інших учасників провадження. Хоча такі відомості можуть мати значення та мають враховуватись іншими учасниками при вирішенні завдань кримінального провадження. Приклад – відомості особи щодо обставин, викладених у постанові про проведення експертизи: учасник кримінального провадження надає відомості, без яких експерт може дати неправильний висновок. Проте ця проблема існує лише на теоретичному рівні, оскільки на практиці рішення знайдено: показання учасників кримінального провадження, як правило, містять дані, які мають значення для вирішення завдань кримінального провадження на різних стадіях процесу.

Проаналізуємо досліджуваний термін. Першою складовою його визначення є поняття «відомості», яке вважається загальновживаним і зрозумілим для широкого кола осіб. Проте лише різнобічний підхід спрямує нас до правильного розуміння змісту поняття «показання». Термін «відомості» в українському законодавстві досі невизначений, що, своєю чергою, ускладнює розуміння терміна «показання».

Тлумачний словник української мови визначає відомості як категорію, що відображає певні знання або уявлення про будь-що. Існують дві іманентні ознаки відомостей: по-перше, зафіксованість відомостей на конкретному матеріальному носії, яким може бути окрема людина або річ (папір, магнітний диск тощо), і здатність до зберігання протягом тривалого часу, обумовлена властивостями пам’яті носія відомостей; по-друге, можливість передачі відомостей у просторі, коли їхнім носієм є певний вид енергії, а також до переміщення у просторі разом із матеріальним носієм. У зв’язку із цим відомості можуть мати усну форму, наприклад ті, що створюються і передаються під час безпосереднього спілкування людей, та письмову, наприклад відомості (у вигляді показань), що надаються в судовому засіданні безпосередньо з інформації, якою володіють учасники процесу.

З цього погляду дані набувають властивостей і якостей, що дозволяють їм зберегти відомості про факт, а також забезпечити можливість їх неодноразового використання шляхом відтворення у разі потреби. Крім того, вони набувають властивості забезпечувати накопичення таких відомостей.

Якщо врахувати наведене тлумачення поняття «відомості», то в легальному визначення показань вбачаємо логічну помилку. Зважаючи на те, що форма вираження відомостей може бути письмова чи усна, зайве накопичення відбувається при визначенні терміна «показання». Вбачаємо повторення форми як відомостей, так і показань загалом, що суперечить нормам юридичної техніки та логіки побудови міркувань.

Отже, отримуємо розширене тлумачення терміна «показання» як відомостей, які надаються підозрюваним, обвинуваченим, свідком, потерпілим, експертом під час процесуальних дій щодо відомих їм обставин вчиненого кримінального правопорушення або інших обставин, що можуть мати значення для кримінального провадження.

Частина 2 ст. 95 КПК передбачає, що підозрюваний, обвинувачений, потерпілий мають право давати показання під час досудового розслідування та судового розгляду. А ч. 3 ст. 95 КПК зобов’язує свідка, експерта давати показання слідчому, прокурору, слідчому судді та суду в установленому цим Кодексом порядку. Виходячи з цього показання можна поділити на види залежно від процесуальної ролі учасника кримінального провадження.

Враховуючи викладене, автор зробив такі висновки. Відповідно до КПК показання – це відомості, які надаються в усній або письмовій формі під час допиту підозрюваним, обвинуваченим, свідком, потерпілим, експертом щодо відомих їм обставин у кримінальному провадженні, що мають значення для цього кримінального провадження. Підозрюваний, обвинувачений, потерпілий мають право давати показання під час досудового розслідування та судового розгляду. Свідок, експерт зобов’язані давати показання слідчому, прокурору, слідчому судді та суду в установленому КПК порядку.

Новелою КПК є те, що суд може ґрунтувати свої висновки лише на показаннях, які він отримав безпосередньо під час судового засідання, або на тих, що отримані в порядку, передбаченому ст. 225 КПК. Суд не має права ґрунтувати свої рішення на показаннях, наданих слідчому, прокурору, або посилатися на них. Заборона дослідження цих пояснень у судовому засіданні здається нам необґрунтованою і такою, що не сприятиме встановленню істини у кримінальному провадженні.

Олег ОСТРІЙЧУК
заступник прокурора Полтавського району Полтавської області