Перспектива введення в Україні судового прецеденту як джерела права

Незважаючи на те що судовий прецедент як джерело права не притаманний Україні, на практиці рішення вищих спеціалізованих судів та ВСУ почасти беруться до уваги судами першої та апеляційної інстанції під час вирішення того чи іншого спору. Тож чи можливо та доцільно запроваджувати судовий прецедент у нашу правову систему? Якщо так, то як це вплине на судовий процес? Про це редакція «ПТ» вирішила поцікавитись у юристів та адвокатів Адвокат, партнер ЮФ D&U Partners
Любомир ДРОЗДОВСЬКИЙ: – Проблема єдності судової практики в Україні дійсно нагальна. Проте вирішити її за допомогою судового прецеденту неможливо. Справа у тому, що причини зростаючої неправосудності судових рішень лежать зовсім в іншій площині. Недосконалість та подекуди абсурдність судової системи, відсутність об’єктивного відбору кандидатів на посаду судді, повна безвідповідальність та свавілля суддів не можуть бути усунені за допомогою права судового прецеденту. Потреба у прецеденті виникає у двох випадках: 1) законодавство є негнучким, тобто орган, уповноважений вносити зміни в закони, не справляється зі своєю функцією, в результаті чого зміни до законодавства не встигають за змінами в суспільних відносинах; 2) законодавство є настільки недосконалим, суперечливим та незрозумілим, що унеможливлює його однакове застосування без допомоги інших вказівок (джерел права). В Україні функцію «квазісудових прецедентів» виконують рішення КСУ щодо тлумачення законів та Конституції та постанови Пленуму ВСУ про практику застосування законодавства судами. Враховуючи, що КСУ не виправдав покладені на нього надії, адже є органом заполітизованим, відірваним від життя та судової практики, існує концепція реформування конституційної юстиції та передачі його функцій  ВСУ. В такому випадку узагальнення судової практики, що здійснює ВСУ, могли б бути легітимізовані шляхом прийняття їх у формі тлумачення законодавства, що є загальнообов’язковим нарівні з законами. Такий механізм швидкого «вирішення» законодавчих проблем ВСУ без зазіхання на повноваження ВР як єдиного органу законодавчої влади міг стати доречним як з огляду на незавершеність правової реформи, так і відсутність єдності судової практики. А говорити всерйоз про запровадження в країні континентального права судового прецеденту «в чистому вигляді» можуть хіба що політики, адже за існуючого безладу в судах ми отримаємо безліч прецедентів, що суперечитимуть один одному та здоровому глузду. Тоді суд під час винесення неправосудного рішення керуватиметься не тільки «внутрішнім переконанням», а й «безпрецедентними» прецедентами Юрист ЮФ AstapovLawyers
Денис КОВШ: – Насамперед треба зауважити, що на сьогодні судовий прецедент як джерело права в Україні де-факто вже використовується. Адже, виходячи з положень всіх процесуальних кодексів (крім Кримінального), підставою для касаційного перегляду рішення є неоднакове застосування судами одного і того ж положення закону. Це підтверджує існування в Україні судового прецеденту та посилання на нього. Крім того, у судовій практиці юристи досить часто використовують судовий прецедент як доказ своєї правої позиції під час вирішення тієї чи іншої справи, як-от: роз’яснення та постанови пленумів та судів вищої інстанції, навіть роздруківки судових рішень, які стали доступними після впровадження єдиної системи судових рішень. Однак виходячи з практики нашої компанії, суд під час винесення рішення дуже рідко посилається на позицію іншого суду, проте бере її до уваги. Прямим підтвердженням існування судового прецеденту як джерела права в нашій державі є численні рішення Конституційного Суду. На мою думку, запровадження права судового прецеденту в Україні, враховуючи активність нашого законотворчого органу, може тривати досить довгий час. Також буде досить важко інтегрувати правовий прецедент до існуючої системи, оскільки під час винесення рішення суд повинен ґрунтуватися не тільки на нормах закону, а й брати до уваги існуючу практику. При цьому рішення суду має одночасно відповідати як встановленим нормам, так і практиці, та не суперечити один одному. Як відомо, однакових справ не існує. Тому доведення у суді ідентичності судового прецеденту стосовно конкретних обставин справи, що розглядається, може збільшити процесуальні строки її розгляду. Досить важко буде використовувати судовий прецедент як джерело права, оскільки наші юристи звикли здебільшого тлумачити норми права на свою користь, а не шукати та застосовувати потрібний прецедент. Слід зауважити, що в світі відбувається своєрідний обмін: країни англо-американської системи застосовують в судовій практиці кодифіковане законодавство ЄС, а країни романо-германської системи дедалі частіше застосовують прецедент. Тому, враховуючи європейську спрямованість України, заяви та дискусії з приводу введення судового прецеденту вже не викликають подиву. Отже, ідея запровадження права судового прецеденту в Україні має право на існування, але враховуючи недосконалість чинного законодавства, її застосування наразі я вважаю передчасним. Виконавчий директор правничої фірми «ЮРІС»
Василь КРУЛЬКО: – Аналіз української правової системи дозволяє дійти висновку про те, що судова практика вже є джерелом права. Так, до числа судових актів, що містять нормативні приписи, можуть бути віднесені: рішення КСУ; нормативне тлумачення Пленуму ВСУ та вищих спеціалізованих судів; рішення судів загальної юрисдикції, що скасовують дію нормативних актів; рішення Європейського Суду з прав людини. Безумовним підтвердженням визнання судового прецеденту як джерела права України є наявність у процесуальному законодавстві норми, яка надає можливість оскаржувати до ВСУ рішення вищих спеціалізованих судів у випадку виявлення різного застосування судом одного й того ж положення закону чи іншого нормативно-правового акта в аналогічних справах. Причиною визнання судового прецедента є велика кількість прогалин у законодавстві, а також наявність у законодавстві формулювань, які дають підстави двояко тлумачити їх зміст. Необхідно визнати, що природа прецедентного права така, що в ньому не в повній мірі може реалізуватися певні властивості права, наприклад, системність. Однак прецедентне право має низку позитивних особливостей – високий рівень визначеності, нормативності, а також динамічності. Прецедент як джерело права і як елемент, що впливає на прийняття рішення суддею, є дієвим інструментом боротьби із корупцією всередині системи. У системі права, де існує прецедент, суддям набагато важче прийняти «потрібне» рішення. Адже якщо справа підпадає під необхідні критерії для застосування прецеденту, то суддям практично неможливо прийняти рішення, що не збігається з усталеним правилом. З іншого боку, складно буде створити «несправедливий» прецедент, позаяк за загальним правилом однакові рішення повинні бути прийняті кількома суддями у різних справах. До того ж не варто забувати, що прецедент створюється лише у тому випадку, коли те чи інше питання не урегульоване законодавством. Тому судова гілка влади жодним чином не посягає на повноваження законодавчої, а навпаки – заповнює допущені нею прогалини. Безумовно, кожна із систем (і континентальна, і загального права) має свої позитивні сторони та не захищена від негативних. Проте розумнішим виглядає запозичувати найкраще з кожної системи, тим більше, коли йдеться про становлення права молодої держави. Тим не менш, чи зможе прецедент органічно влитися в українську правову систему, покаже час. Керуючий партнер ЮК «Шмаров та Партнери»
Євген ШМАРОВ: – Попри те що право судового прецеденту в Україні офіційно не існує, судді, приймаючи рішення по складних справах, звертаються до раніше прийнятих рішень чи до роз’яснень судів вищих інстанцій. Тому стверджувати, що судовий прецедент не працює в Україні, було б неправильно. Проте почасти з одного питання можна знайти протилежні рішення суддів. І в такому випадку такі рішення стають інструментом для обґрунтування «необхідної» позиції. Зрозуміло, що якщо суди будуть зобов’язані орієнтуватися на конкретну практику вищих судів, з цього буде користь тільки тоді, коли вищі суди прийматимуть всі свої рішення відповідно до єдиної позиції суду, а не через певні переконання. На жаль, навіть із Верховного Суду інколи виходять документи, які викликають подив. Тому ідея встановлення права судового прецеденту може бути зведена нанівець різною практикою з того чи іншого питання, яка вже склалася на сьогодні. Однак, попри такі побоювання, вважаю цілком доцільним введення цього права та поступове його вдосконалення. Маю надію, що це приведе до однакового розгляду судами позовів та зробить судовий процес більш прогнозованим. Партнер ЮФ «Астерс»
Ірина НАЗАРОВА: – Судовим прецедентом є винесене судом рішення з певної справи, обґрунтування якого стає правилом для судів тієї ж інстанції або нижчих інстанцій під час розгляду аналогічних справ. На нашу думку, судовий прецедент не створює нові норми права, а фактично формулює те, що походить із загальних засад права, які закладені в людській природі. Звісно, таке розуміння судового прецеденту віддзеркалює особисту притаманність автора до природного права, відтак, позитивісти можуть мати дещо інше розуміння судового прецеденту. На наш погляд, введення судового прецеденту є доцільним та можливим. Відповідно до ст. 8 Конституції в Україні визнається та діє принцип верховенства права. У Рішенні КСУ від 2 листопада 2004 р. у справі за конституційним поданням ВСУ щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень ст. 69 КК України (справа про призначення судом більш м’якого покарання) зазначається: «Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема, норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об’єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України». За таких обставин безперечним є те, що судові прецеденти мають стати одним з джерел права, позаяк фактично належать до соціальних регуляторів та/або елементів права. Проте за умов запровадження судового прецеденту слід бути дуже обережними та обміркованими, аби елементи прецедентного права не укорінили «право безпрецедентне». З метою ефективного та правильного запровадження судових прецедентів, на наш погляд, передусім слід визначитись з таким поняттям, як аналогія під час розгляду справ. За відсутністю такого визначення суди та сторони вирішуватимуть, що саме є прецедентом з урахуванням власних переконань, а це може призвести до додаткового хаосу в судовій системі. Конче важливим питанням при запровадженні судового прецеденту є визначення суб`єктів таких прецедентів, а саме: судових інстанцій. З формального погляду, як правило, рішення касаційних інстанцій є так званим «перевіряючим» рішенням. Наприклад, відповідно до норм ст. 111-8 ГПК України Верховний Суд має повноваження направити справу на новий розгляд або припинити провадження у випадку задоволення касаційної скарги та скасування постанови/ухвали суду нижчого рівня. Зазначене підтверджується і рішенням Європейського Суду з прав людини у справі «Сокуренко і Стригун проти України», яким підкреслюється, що ВСУ не повинен виходити за межі повноважень, наданих йому процесуальним законом. З практичного погляду слід мати на увазі, що існує велика ймовірність того, що рішення суду першої або апеляційної інстанції може не дійти до розгляду в касаційних інстанціях. Відтак, тенденція щодо надання виключно рішенням касаційної інстанції, зокрема ВСУ, сили судового прецеденту може не виправдати себе. Отже, необхідно визначитись, яким чином судовому рішенню надаватиметься сила судового прецеденту (наприклад, за суб’єктним, предметним складом). І, врешті-решт, слід передбачити обов’язкову кодифікацію судових прецедентів у певному засобі масової інформації. Керуючий партнер АК «Василик & Євстігнєєв»
Віталій ВАСИЛИК: – Стаття 11 ЗУ «Про судоустрій в Україні» передбачає, що обов’язковість урахування (преюдиціальність) судових рішень для інших судів, органів прокуратури, слідства, дізнання визначається процесуальним законом. Право «судового прецеденту» на сьогодні фактично існує і посідає дедалі впевненіші позиції в українському судочинстві, юридичною основою для прецеденту є положення процесуальних законів, зокрема їх розділів, що стосуються касаційного оскарження судових рішень прав касаційних інстанцій, порядку касаційного розгляду та виникнення підстав для касаційного оскарження. Більше того, впродовж півроку найвищі судові інстанції (ВСУ, ВГСУ, ВАСУ) прийняли низку постанов «Про практику застосування... законодавства», і саме ці постанови надіслані місцевим та апеляційним судам для правильного застосування законодавства під час прийняття рішень у конкретних справах. Проблеми виникають, якщо, приміром, президія ВГСУ та Пленум ВСУ по-різному узагальнюють практику (така ситуація має місце при узагальненні практики по корпоративним спорам), в цій ситуації про єдність судової практики навіть не йдеться. Отже, єдність має бути насамперед серед самих інститутів судової влади. Для повноцінного «права судового прецеденту» необхідна повноцінна судова реформа, якщо компетентні установи дійдуть висновку про доцільність такого кроку. Видається, що реальніше навести лад при прийняті роз’яснень щодо практики застосування конкретних норм законодавства найвищими судовими інстанціями та встановлення належного механізму для контролю за їх виконанням нижчими судами, зокрема, з використанням заходів дисциплінарного впливу на суддів за прийняття рішень всупереч «прецеденту та узагальненням вищих судових інстанцій». Такий спосіб досягнення єдності судової практики видається доцільнішим Голова правління МАК «Жаріков і Синиченко»
Андрій ЖАРІКОВ: – На жаль, для надання розгорнутого коментарю замало інформації. Адже незрозуміло, що слід уважати судовим прецедентом – рішення Верховного Суду України або рішення судів нижчого рівня, які були залишені в силі ВСУ, адже це зовсім різні речі. ВСУ наділений оптимальним інструментом – правом видавати керівні роз’яснення. Проте навіть цей інструмент він використовує не в повну силу. Оскільки Україна є державою з системою континентального права, незрозуміло, яким чином узгоджувати прецеденти (в цьому випадку трактування закону суддею чи колегією суддів) та закони. Так можна опинитися у ситуації, яку стародавні юристи називали «закон є те, що ми роз’яснюємо», тобто введення прецедентного права – прямий крок до делегування судам непритаманної їм законодавчої функції. Юрист АК «Правочин»
Наталія ПОКАСОВА: – Беззаперечним є той факт, що сучасне законодавство України має значну кількість прогалин та суперечностей, що в багатьох випадках ускладнює, а інколи робить неможливим застосування тієї чи іншої норми права. Усунення правових недоліків на законодавчому рівні – процес досить складний та тривалий, а тому навіть за великого бажання законодавець просто неспроможний вчасно усувати прогалини та забезпечувати відповідність між станом суспільства та правовою системою. Водночас судова влада покликана захищати права та законні інтереси осіб та позбавлена права відмовити в здійсненні правосуддя з мотивів відсутності чи неповноти законодавства. Саме за таких обставин зростає роль судової практики, яка вже на цьому етапі використовується юристами-практиками для обґрунтування необхідності вирішення спору в той чи інший спосіб. Законодавче закріплення судового прецеденту, на наш погляд, сприяло б більш швидкому та ефективному вирішенню спорів, кращому мотивуванню судових рішень, оскільки кожен суддя матиме основу вирішення конкретної справи, а отже, й чітке уявлення про можливість застосування тієї чи іншої норми права в певній категорії справ. Проте не слід забувати про індивідуальний та об’єктивний підхід судді до кожної окремої справи, який повинен мати місце й після законодавчого закріплення судового прецеденту. Що ж стосується надання судовому прецеденту статусу джерела права, то на сучасному етапі розвитку українського суспільства, на нашу думку, такі наміри могли б бути реальними за умови законодавчого закріплення за судами нормотворчої функції; створення чіткої процедури систематизації судових рішень, яка б сприяла швидкому «перевтіленню» судових рішень у судовий прецедент; застосування низки заходів, які б запобігали свавіллю судової влади та штучному створенню незаконних прецедентів. Партнер ЮФ «Саєнко Харенко» (департамент судової практики)
Сергій ІГНАТОВСЬКИЙ,
юрист ЮФ «Саєнко Харенко» (департамент судової практики)
Олександр ДРУГ: – По-перше, потрібно зазначити, що формулювання «введення права судового прецеденту в Україні» є достатньо суперечливим, адже в жодному законодавчому акті країн системи загального права не встановлено, що суди нижчого рівня мають обов’язково слідувати рішенням судів вищого рівня, а також, що останні зазвичай не повинні відступати від своїх попередніх рішень. Це правило, що має назву принцип stare decisis, є частиною загального права, а тому закріплене в судових прецедентах, а не в законах, і є результатом тривалої судової практики. Таким чином, прийняття спеціального закону, або внесення змін до процесуальних кодексів, які б зобов’язали українські суди нижчого рівня застосовувати рішення судів вищих інстанцій, а останніх – свої попередні рішення, не означало б, що в Україні «введено право судового прецеденту». Правильніше було б говорити лише про законодавче надання обов’язкової сили судовій практиці окремих судів. Утім доцільність такого кроку також не є однозначною. Як свідчить досвід інших країн системи цивільного права, де, як і в Україні, не існує судового прецеденту, забезпечення єдності судової практики не потребує жодного додаткового законодавчого забезпечення. Необхідність судам нижчого рівня слідувати позиціям, висловленим судами вищого рівня у важливих та принципових справах, що дозволяє, наприклад, тлумачити незрозуміле положення в кодексі чи законі, або встановити новий правовий принцип, який випливає з духу та цілей певного закону, але прямо не закріплений у ньому, є і так цілком логічною та передбачуваною. Звичайно, підґрунтям для цього має стати значний авторитет судів вищого рівня, прозорість судової системи, що включає можливість оперативного та повного доступу до всіх судових рішень, належний рівень правової культури як самих суддів, так і усіх учасників судового процесу, а також, можливо, законодавче обмеження на захист прав та інтересів у судах виключно представниками юридичної професії. Окрім цього, принцип пріоритетності рішень судів вищої інстанції вже закріплено у процесуальному праві України – ст. 111-15 ГПК встановлює, що підставами для оскарження постанов чи ухвал ВГСУ до ВСУ є їх невідповідність рішенням ВСУ чи вищого суду іншої спеціалізації з питань застосування норм матеріального права, а також виявлення різного застосування ВГСУ одного й того ж положення закону чи іншого нормативно-правового акта в аналогічних справах. Подібні підстави для перегляду судових рішень ВСУ містяться у ст. 237 КАСУ, ст. 354 ЦПКУ. Отже, на сьогодні можливість застосування прецеденту опосередковано визнана процесуальним правом. На наш погляд, прийняття окремого закону не призведе до якихось суттєвих змін. Найлогічнішим видається шлях внесення необхідних змін до існуючих процесуальних норм. Наприклад, серед обставин, які є підставами для скасування судових рішень ВГСУ (ст. 111-19 ГПКУ), немає тих, які є підставою для звернення до ВСУ. Отже, «прецедент» може бути підставою для порушення ВСУ провадження, але не обов’язково підставою для скасування постанови чи ухвали ВГСУ. Такі суперечності чомусь відсутні у ЦПКУ та КАСУ, які чітко встановлюють неоднаковість застосування судами однієї й тієї самої норми права як підставу для скасування судових рішень.